Налаштування читання
Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.
Епілог
Перл сидів на великому ліжку у своїх покоях, обережно погойдуючи на руках маленьку дівчинку.
За останні роки його зовнішність дещо змінилася. Колись довге біле волосся тепер було коротко підстрижене, ледь прикриваючи вуха. Один із перламутрових рогів так і не відріс після битви з Гематитом. На його місці залишився невеликий нерівний обрубок, який помітно вирізнявся поряд зі здоровим рогом.
Утім, самого Перла це вже давно не хвилювало.
Зараз його турбувала значно серйозніша проблема.
— Рубеліт, маленька моя, ну заплющ оченята, — тихо промовив він.
Дворічна дівчинка на його руках навіть не думала засинати.
Вона мала мʼяке світле волоссячко, пухкі рожеві щічки й маленькі рожеві ріжки, що кумедно стирчали з-поміж пасом. Її золоті оченята, точнісінько як у батька, уважно розглядали все навколо.
Перл уже добрих пів години намагався вкласти доньку спати.
Безрезультатно.
— Ти ж розумієш, що маленькі дітки повинні спати вдень? — терпляче пояснював він. — Це дуже важливо. Ти ростеш, тобі потрібні сили.
Рубеліт щось незадоволено пробурмотіла й схопила батька за здоровий ріг.
— Ай! Тільки не за ріг, люба.
Він обережно звільнив його з маленьких пальчиків.
— От же ж уперта…
Дівчинка радісно захихотіла.
—Тато!
Перл усміхнувся, поцілував її в лоба й притиснув ближче до грудей.
— Ну все. Спатоньки. Я ж тобі навіть колискову заспівав. Двічі!
Малеча позіхнула.
Ось!
Нарешті!
Перл обережно змінив положення, влаштовуючи доньку зручніше. Її повіки повільно опускалися, маленькі пальчики розслабилися.
Ще трохи…
Ще зовсім трішечки…
БАБАХ!
Десь із боку саду почувся такий гуркіт, що віконні шибки задзвеніли.
Перл завмер.
Рубеліт різко розплющила очі.
Кілька секунд вона здивовано дивилася на батька, а потім її маленьке личко скривилося, вона вцепилась в батька ручками.
— Ні-ні-ні, сонечко, тихенько! — Перл одразу почав гойдати її сильніше. — Це нічого страшного! Просто щось упало!
Із саду долинув ще один удар.
Потім якийсь далекий вереск.
Перл повільно заплющив очі.
— Я їх прибʼю…
— Прибю ? — чи то спитала чи то повторила мала.
— Не тебе, люба!
Він поспішно поцілував її в щічку.
Саме в цей момент двері до покоїв відчинилися.
На порозі стояла струнка дівчина років сімнадцяти, з довгим золотавим волоссям, заплетеним у дві акуратні коси, на шиї та біля скронь виднілися дрібні золоті лусочки.
— Шу-Шу! — маленька радісно потягнула ручки до дівчини.
Одягнена вона була в ошатне чорне вбрання із золотими візерунками. Як і раніше, Шу-Шу стежила за порядком у храмі, хоча тепер уже не була звичайною Тіньовою Змією.
— Паничу…
Перл підняв на неї втомлений погляд.
— Що цього разу?
Шу-Шу зітхнула.
— Старші знову щось виробляють.
Дракон кілька секунд мовчав.
Потім повільно подивився на доньку, яка досі не спала.
— Я так і подумав.
Із саду знову долинув гуркіт.
Цього разу до нього додався звук каміння, що сипалося.
Обличчя Перла стало серйозним.
— Шу-Шу, будь ласка, поклади Рубеліт спати.
Він обережно передав їй малечу.
Дівчинка одразу вчепилася в золоту косу Шу-Шу.
— Котичка !
— Звісно, паничу, — відповіла та, зручно влаштовуючи дитину на руках. — Тільки прошу вас, не сваріться надто сильно.
Перл підвівся з ліжка й поправив своє біле вбрання.
— Нічого не обіцяю.
Перл підійшов до дверей. На мить зупинився. Глибоко вдихнув. А потім рішуче попрямував у сад.
Перл швидко йшов коридорами храму, намагаючись заспокоїтися дорогою.
Маленькі чорні змійки, які саме займалися прибиранням, чемно вклонялися йому, пропускаючи вперед. Дехто ніс кошики з білизною, хтось протирав коштовні камені на стінах, а двоє зовсім маленьких зміїв старанно терли підлогу величезною ганчіркою.
— Доброго дня, паничу!
— Доброго, — машинально відповів Перл.
Чим ближче дракон підходив до саду, тим виразніше відчував запах гару.
Перл насупився.
Це вже йому зовсім не подобалося.
Вийшовши на садову доріжку, він нарешті побачив причину всього галасу.
Посеред саду стояв старий Кирило Кожумʼяка.
В одній руці він міцно тримав за комір семирічного хлопчика із зеленими ріжками, а в другій — шестирічну дівчинку з блакитними. Обоє висіли в його величезних руках, ледь торкаючись ногами землі.
Хризоліт сердито надув щоки, а Сапфіра старанно робила вигляд, що її тут узагалі немає.
Перед ними в землі чорніла чимала яма.
Трава навколо обгоріла, кілька каменів потріскалися від жару, а на самому дні лежала розпечена до червоного булава.
Та сама.
Родова булава Кожумʼяк.
Перл зупинився.
Повільно подивився на яму.
Потім на дітей.
Потім на Кирила.
— Що цього разу?
Схрестивши руки на грудях, він суворо подивився на малечу.
Хризоліт одразу опустив очі.
Сапфіра почала роздивлятися власні черевички.
— Я запитую.
Мовчання.
— Хризоліте.
Хлопчик стиснув губи.
— Сапфіро.
Дівчинка ще старанніше почала розглядати черевички.
Перл повільно видихнув.
— Може, хоч хтось із вас пояснить мені, чому посеред саду яма, чому від неї тхне гаром і чому ваш прадід тримає вас за коміри?
Діти переглянулися.
І знову промовчали.
Кирило пирхнув.
— Та чого ти їх питаєш? Вони мені теж нічого не розказували, поки я їх на гарячому не впіймав.
— То що сталося?
— Та твої дітлахи вирішили розплавити булаву Кожумʼяк!
Перл завмер.
Кілька секунд він мовчки дивився на старого, наче не до кінця зрозумів почуте.
— Що?
— Що чув! — Кирило кивнув на яму. — Викопали оцю дурню, поклали туди булаву й почали по черзі дихати на неї вогнем, та підривати.
Перл повільно повернув голову до дітей.
— Ви… — Перл запнувся. — Ви намагалися розплавити родову булаву вашої матері?!
Мовчання.
— Відповідайте!
— Ми не хотіли її зламати! — нарешті випалив Хризоліт.
— А що ви хотіли?!
Хлопчик подивився на сестру.
Сапфіра подивилася на брата.
— Ну… — несміливо почала вона. — Ми хотіли подивитися, що в неї всередині.
Перл повільно заплющив очі.
— Усередині булави?
— Так, — кивнула дівчинка.
— А навіщо?!
— Бо дідусь казав, що вона особлива!
Кирило обурено підняв брови.
— Я казав, що її ще пращури наші робили! А не що її треба в печі плавити, допитливість це звичайно добре, але не за рахунок предків.
— Але ж у нас печі такої великої немає! — спробував виправдатися Хризоліт.
Перл подивився на сина.
— І тому ви вирішили зробити її посеред саду?
Хлопчик обережно кивнув.
Перл прикрив обличчя долонею.
— Сапфіро милостива… За що мені це?
Кирило голосно хмикнув.
— А що ти хотів? Діти Кожумʼяки та дракона. Добре ще, що саму гору не розібрали, аби подивитися, що в ній усередині.
Перл похитав головою.
Дід відпустив малечу.
— Але диви, намагалися зробити це безпечно. Он яку яму викопали, від храму подалі відійшли.
Дві пари золотих оченят гордовито заблищали.
Перл насупився.
— Ви що, хвалите їх?
— Я дід. Моє завдання — балувати та хвалити, а виховувати — твоє.
— І не посперечаєшся… — пробубонів Перл.
Маленькі оченята помітили вдалині постаті, що наближалися до них.
— МАМА! — в один голос вигукнули Хризоліт та Сапфіра й кинулися назустріч.
До них наближалися троє.
Попереду йшла висока дівчина років сімнадцяти, у чорних штанах та сорочці із золотою вишивкою. Золоте волосся було акуратно завʼязане у два пучки. Вона несла велику подушку.
Позаду неї повільно й обережно йшла Килина. Її мʼязисте тіло трохи округлилося, а світле волосся тепер було заплетене в довгу косу. Килина підтримувала однією рукою низ вагітного животика, а другою спиралася на золотоволосого хлопчика років шістнадцяти, який допомагав їй іти.
Діти підбігли до неї, обліпивши з обох боків. Килина зупинилася й лагідно погладила обох по голові.
— Це ви тут влаштували ці вибухи й не дали мені відпочити?
Дітлахи винувато опустили голови.
— Пробач, мамо… — хором відповіли вони.
Килина підійшла ближче до Перла.
— Я так і знав, що вони тебе розбудять.
— Де Рубеліт?
— Не хвилюйся, мила, Шу-Шу її вкладає.
Килина кивнула.
— А щодо вас, — вона повернулася до дітей, — будете й далі влаштовувати безлад — будете покарані.
— Це само собою! — промовив Перл та повернувся до золотоволосих. — Зісі, Шаас, відправте Хризоліта та Сапфіру до бібліотеки й простежте, щоб вони сіли за читання історій дракона на імʼя Бурштин.
— Там же пʼять сувоїв! — скривилася маленька Сапфіра.
— От і добре. Прийду перевірю, перекажете мені все, що прочитали.
— Добре, паничу, — кивнув Шаас.
Зісі поклала подушку на траву й допомогла Килині сісти. Взявши дітей за руки, Золоті Змії повели їх у бік храму.
Дід, дивлячись у яму, дістав люльку.
— Піду води принесу, булаву треба охолодити.
Із цими словами він закурив і пішов у бік джерела.
— Ти дуже суворий, — промовила Килина.
Перл насупився.
— Хіба ти не повинна злитися, що вони таке утнули з булавою?
— Ця булава стільки бачила, що їй зроблять двоє бешкетників?
Перл сів біля неї просто на траву.
— Читання сувоїв — не таке вже й погане покарання.
Килина усміхнулася, але вмить скривилася.
Перл стривожено подивився на неї.
— Щось не так?
— Штовхається…
Перл усміхнувся й поклав голову їй на живіт, прислухаючись.
Килина також усміхнулася.
— Як думаєш, знову буде дівчинка? Чи хлопчик?
— Дракон, — коротко відповів Перл. — Велика Сапфіра чітко дала мені зрозуміти, що я повинен любити їх усіх незалежно від статі.
Килина кивнула.
Перл задумливо подивився їй в обличчя, розглядаючи його.
— Що таке?
— Та от думаю… Що було б, якби ти не прийшла по дівчат до моєї гори?
— Яке це тепер має значення?
— Ти права.
Він потягнувся до неї та обережно торкнувся губами її вуст, ніжно поцілувавши.
— Дякую, що тоді прийшла.