Налаштування читання
Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.
Розділ 1
А чи правда це, чи ні — ніхто й досі не знає. Та подейкують, що сталося все під самим Києвом. Якось у наших землях прокинувся молодий Білий Дракон…
Жіночий крик розривав небо й різав вуха. Перл невдоволено зморщив ніс, випускаючи з ніздрів пару.
— Та замовкни ти вже! У мене голова болить. Це абсолютно нічого не змінить, тільки голос надірвеш!
Маленькі людські кінцівки сіпалися в різні боки, намагаючись завдати хоч якоїсь шкоди величезним лапам, що міцно тримали людське тіло.
— Відпусти! Відпусти, тварюко! Мій батько тебе покарає! Він нашле на тебе і старшу, і молодшу дружину! Ні! Увесь народ підніметься одним великим військом! — гнівно кричала княжна.
Перл лише закотив очі. Хоч удари Всеслави зовсім не завдавали болю, її крики й погрози діяли на нерви, заважаючи зосередитися на польоті. Інші дівчата також кричали, хоча здебільшого плакали й благали пожаліти їх. Зрештою, не мало значення, ким була полонянка — княжною, донькою боярина чи простою дівчиною. Усі вони поводилися однаково.
— Ну, раз ти наполягаєш…
Дракон розтиснув пальці, різко відпускаючи княжну.
Всеслава з пронизливим криком полетіла вниз.
Перл одразу нахилив голову й стрімко кинувся за нею. За мить княжна знову опинилася в його лапах.
Від пережитого жаху дівчина втратила свідомість.
— Нарешті…
Печера затремтіла. Маленькі чорні голівки миттю випросталися, жовті очі закліпали по черзі, а тоді слизькі довгі тіла з радісним шипінням поповзли до входу.
— Панич повернувся! Панич повернувся! — захоплено зашипіли чорні змійки, висовуючи довгі язички.
За мить світло, що лилося ззовні, перекрило величезне тіло дракона. Перл зайшов до печери й обережно поклав княжну на холодну кам’яну підлогу.
На радість змійкам.
Вони одразу поповзли до дівчини, обвиваючи її руки й із цікавістю тицяючись мордочками просто в обличчя.
— Панич ще одну приніс!
— Ця гарненька!
— Але не така гарна, як панич!
Перл фиркнув, випускаючи якомога більше пари. Вона густою хмарою огорнула його величезне тіло, і силует дракона почав стрімко зменшуватися.
Одна зі змійок витягла з-під луски маленькі ручки й за мить перетворилася на дівчинку. Швидко сховавши довгий хвостик під спідницею, вона взяла з каменя акуратно складений білий одяг, майнула в пару й подала своєму панові накидку та віяло.
За кілька секунд Перл розігнав пару віялом.
— Дякую, Шу-Шу, — він лагідно погладив малечу по волоссю.
Тим часом інші змійки теж набули людської подоби. Двоє хлопчиків із цікавістю розглядали волосся Всеслави, а маленька дівчинка обережно тикнула пальцем їй у щоку.
— Юний паничу, а що, як вона теж плакатиме? — запитала вона.
Двадцять пар жовтих очей одночасно подивилися на Перла.
Він лише знизав плечима.
— Ну… будемо імпровізувати.
Він недбало махнув рукою.
— Віднесіть її до кімнати, де найбільше гранатів.
І неспішним кроком попрямував углиб печери.
Змійки дружно закивали й кинулися піднімати княжну.
— Я понесу спереду, підтримуватиму голову! А ви нестимете ззаду! — скомандував найвищий хлопчик.
— А чого це ти понесеш спереду? — невдоволено пробурмотів інший.
— А чого ні?
— Бо ти неуважний! — заперечила одна зі змійок. — Минулого разу в людини Мар’яни через тебе ґуля вискочила на лобі!
— То ви поспішали!
— Я не хочу нести ноги! — капризно тупнув інший змій. — Я теж хочу спереду!
— Ні! Я буду! — наполягла інша дівчинка.
— А чого це ти?
— Бо я!
— А я теж хочу!
Перл зупинився й озирнувся на той балаган.
Змійки галасували, намагаючись перекричати одна одну. Кожен хотів іти попереду й нести княжну.
Дракон лише схрестив руки й мовчки підняв брову.
Він перевів погляд на Шу-Шу.
Вона одразу зрозуміла, що означає цей роздратований погляд. Підхопивши спідницю, дівчинка підбігла до юрби й щосили зашипіла:
— А ну цить!
За мить запала тиша.
Усі змійки винувато подивилися на неї.
— Вибач, Шу-Шу…
Вона вперла руки в боки.
— Шаас, Сус і Зісі підуть спереду. Фус підтримуватиме голову. Щахх і Цюс понесуть за тулуб. Ішш — за ноги. Усі інші йдуть слідом.
Змійки слухняно вишикувалися, обережно підняли княжну й рушили до Гранатової кімнати.
Коли княжна прийшла до тями, її засліпив насичений червоний колір.
Простора й напрочуд світла кімната була повністю витримана в багряних тонах. Червоні стіни, меблі з дорогого червоного дерева, різьблені кам’яні прикраси, важкі шовкові тканини — усе буяло відтінками гранату. А те, що не було червоним, сяяло позолотою.
На стелі майстерно виклали мозаїку величезного дракона з гранатового каміння.
Всеслава розгублено потерла очі.
Неймовірно…
Навіть у її власних покоях не було такої розкоші.
— Що це за місце?..
Вона схопилася з ліжка й кинулася до дверей. Та, як і слід було очікувати, вони виявилися замкненими.
Всеслава почала гарячково обмацувати стіни, шукаючи джерело світла. Проте не знайшла ані вікон, ані свічок.
Лише за кілька хвилин вона зрозуміла дивну річ.
Світло ніби лилося зі стін і стелі.
Але нічого насправді не світилося.
— Що за чортівня?.. — подумала вона й одразу перехрестилася.
Поки Всеслава розгублено розглядала кімнату, важкі двері відчинилися.
До покоїв зайшов маленький чорноволосий хлопчик. На плечі в нього висів рушник, а в руках він ніс чималий золотий таз, наповнений теплою водою.
— Доброго дня, людино, — чемно привітався він і поставив таз на низенький ослінчик. — Моє ім’я Шаас. Моя сестричка Шу-Шу доручила мені доглядати за вами. Я приніс води, знаю, що люди люблять митися…
— Дитинко! Що ти тут робиш?! — перелякано вигукнула Всеслава.
Жовті оченята здивовано втупилися в неї.
— Я ж пояснив. І взагалі перебивати — нечемно! — малий ображено надув щоки.
Всеслава підійшла ближче, присіла навпочіпки, щоб бути з ним на одному рівні, й поклала руки Шаасові на плечі.
— Чому ти живеш у лігві Змія? Де твої батьки?
Вона й справді не могла зрозуміти, звідки тут узялася дитина.
Хлопчик насупився.
—По-перше, я вам не людина. — він однію рукою зняв з свого плеча праву руку княжни.—По-друге, це ні яке не лігво, а храм.— сердито змахнув і її ліву рук. — По-третє, мій панич не змій!Він — дракон — фиркнув і ображено відвернув обличчя задравши носа , а потім хитро всміхався.
— А от я якраз змій. І якщо ви не будете чемно поводитися, я вас укушу.
У ту ж мить шкіра на його обличчі почорніла, вкриваючись блискучою лускою. Із рота вислизнув довгий роздвоєний язик.
Всеслава мимоволі відсахнулася.
Шаас задоволено хмикнув. Поклавши рушник біля таза, він діловито відкрив скриню й дістав звідти просту чорну сукню.
— Брудний одяг залиште біля дверей. Натомість прошу вдягнути ось це. З розміром я не впевнений, але фасон доволі вільний, тож можна підперезатися поясом.
Змій сів за невеликий столик, узяв до рук металеве писало й воскову табличку.
— Перед тим як я піду, мені потрібно знати ваше ім’я, вік і чи є у вас ознаки дорослої самки.
— Що?.. Які ще ознаки? — розгублено перепитала Всеслава.
— Нууу… У людських самок є ознаки дорослішання. Після цього ви знаходите собі пару. Ви виглядаєте доволі молодо, тож якщо цих ознак у вас ще немає, напевно, вам доведеться довше пробути під замком. Ну… аж поки ви остаточно не станете дорослою самкою.
— Довше під замком? Почекай! Тобто дракон не збирається мене з’їсти?
Шаас подивився на неї так, ніби щойно почув найбільшу нісенітницю у своєму житті.
— Мій панич належить до розумного виду. Він не стане їсти подібних до себе.
— Тоді… навіщо він мене викрав?
— Як це навіщо? Заради розмноження, звісно! Це обов’язок кожного молодого дракона. Якщо панич вас уподобає і якщо ви зможете почути драконячий спів, то дасте потомство й зможете залишитися тут назавжди. Вам дуже пощастить, адже ви станете самкою Великого Білого Дракона!
Поки Шаас із захопленням описував такі «райдужні перспективи», обличчя Всеслави ставало дедалі темнішим. Страх і лють змішалися в одну всепоглинаючу емоцію.
— Що за маячня?!..
З криком вона щосили штовхнула ногою золотий таз. Той із гучним брязкотом покотився мокрою кам’яною підлогою.
Шаас так злякався, що миттю схопився зі стільця.
Всеслава почала хапати все, що потрапляло їй під руки, й жбурляти об стіни. Змій кинувся її зупиняти, але княжна лише відважила йому дзвінкого ляпаса.
— Ніколи! Нізащо!
Хлопчик відскочив і щодуху вибіг із покоїв, поспіхом замкнувши двері.
Тепер із-за них долинали лише істеричні крики та гучний гуркіт меблів, що розліталися на друзки.
Щока почала швидко набрякати. Шаас приклав до неї холодну долоню.
На шум приповзла невеличка чорна змійка.
— Що там відбувається? — прошипіла вона, навіть не набуваючи людської подоби.
— Та… людина розлютилася… — пробурмотів Шаас, потираючи щоку й ледь стримуючи сльози.
— Ого… Ще один покій буде рознесений, — спокійно прокоментувала змійка. — Ну… принаймні вона не плаче. Я, тойво… мишку впіймала. Здорову таку. Пішли їсти.
***
Сонце грайливо виблискувало на поверхні води, засліплюючи очі. Річка стрімко бігла вниз за течією, лоскочучи ноги прохолодою.Важкі шкури занурювалися у воду знову і знову, а потім викидалися на берег для додаткового очищення скребком. Запах дубового настою, шкури та вапна різав ніздрі, але Килина вже давно звикла до нього з дитинства.
Вона перекинула ще пару шкур та почала їх викручувати. М’язи на руках навіть не встигли напружитися, як дівчина вже взялася за наступні.
— А я то думала, що так смердить, а це ти тут, Килино, — почувся голос за спиною.
Кожум’яка випросталася, витерла піт із чола, недбало закинула коротке волосся назад і ліниво озирнулася.
— І тобі привіт, Орисько. І вам, дівчата, — сухо привіталася вона, перевівши втомлений погляд на трійцю.
— Усе шкури мнеш? Може, підеш із нами ввечері до місточка?
— Не маю часу.
— Ой, та досі тобі? — відмахнулася одна з дівчат. — Подумаєш, трохи пожартували тоді. Невже й досі сердишся?
— Та їй, напевно, перед Дем’яном соромно, — штовхнула Ориська балакучу подругу ліктем.
Килина мовчки повернулася до роботи.
— Килино, а Килино! Чула новину? Кажуть, Мельники хотіли сватів до вас засилати. Та Дем’ян таку істерику матері влаштував! Сказав, що краще повіситься, ніж візьме тебе за дружину.
— І чого б це раптом? — удавано здивувалася одна з подруг.
— Боїться, що вона його в ліжку своєю силою роздушить! — засміялася третя.
Усі троє вибухнули сміхом.
Килина мовчки натягнула шкуру на дерев’яну раму так, що дерево тихо застогнало.
— Навіть якби ті свати дійшли до мого дому, на поріг не пустила б. Йти невісткою в дім Мельників — усе одно, що самій хотіти до ханства в рабство. А між тим, навіщо мені чоловік, який і слова милого не промовить та на поріг хати на руках мене внести не зможе?
Килина підняла голову, перебивши їх дзвінкий сміх.
— Та що ти розумієш? Дем’ян чесний, симпатичний, роботящий! Хата у нього велика, і землі багато, а качок рахунку немає! — обурено вигукнула Ориська.
— Так що ж ти не попросиш батьків, щоб зісватали вас?
Килина підвелася, взявши готові рами зі шкурами собі під пахву.
— Ах точно! Мельники не потерплять у домі невістку, яка цілими днями тільки байдикує.
— А ти! Ти стара діва! Тобі вже дев’ятнадцять! Та окрім Мельників тебе ніхто не схоче! — випалила Ориська, аж затремтівши від злості.
— Хоч ти й молодша за мене, але щось і я черги сватів біля вашої хати не бачила.
Ориська, мов скажена кішка, кинулася на Килину.
Та, навіть не замахуючись, лише легко відштовхнула її ліктем.Подруги ледве встигли підхопити Ориську, щоб та не впала.
— Не лізь. Сама знаєш, сила у мене дурна. Вмантулю так, що ноги задереш.
Килина суворо насупила свої світлі брови й, не чекаючи більше жодної відповіді, закинула рами собі на плече та попрямувала до хати.
Сказати, що слова дівчат ніяк не зачепили Килину, напевно, було б відвертою брехнею самій собі.
І ні, Дем’ян її й справді не хвилював. Вона добре знала, що той готовий морочити голову будь-кому, аби лише була жіночої статі. Також для неї не було секретом, що він був єдиним сином у родині. Мельники повіддавали дочок заміж, а це означало, що матері доводилося пора́тися по такому великому господарству самій. Руки Килини їй, напевно, стали б у пригоді.
Дівчину хвилювало інше.
Жоден із чоловіків у селищі не вважав за потрібне бачити в ній жінку. Напевно у всьому Києві не знайшлося чоловіка який спокійно реагував на її міць.
Килина зупинилася й перевела погляд на річку.
Десь там, на іншому березі, двоє закоханих сиділи на траві, весело мочили ноги у воді. Дівчина сміялася, притулившись до хлопця, а той щось жваво їй розповідав, раз по раз поправляючи їй волосся.
Якесь незрозуміле відчуття образи підступило до горла маленьким клубком. У носі защипало.Килина швидко замотала головою.
— Заміж, так?.. — тихо промовила вона до себе, стиснула зуби, а потім повільно видихнула. — Тьху! Дурня яка!
Вона смачно вилаялася, копнувши ногою камінчик.Той зі свистом полетів у бік старого дуба й за мить із глухим стуком застряг у корі.
Кожум’яка на мить завмерла, трохи винувато підтиснула губи, зітхнула й попрямувала до двору.
На лаві біля хати сиділа невеличка світловолоса жінка. Вона перев’язувала запашну м’яту в пучки, складаючи їх збоку. Піднявши очі й помітивши Килину, вона голосно покликала доньку:
— Килино! Дитинко! А ну, ходь!
Дівчина спробувала відвести погляд, але важко було не відгукнутися на такий суворий голос. Неохоче підійшовши до лави, вона поставила рами зі шкурами, обіперши їх об стіну.
— Так, матінко, я знаю, що Мельники відмовилися відправляти сватів. І ні, матінко, я не шкодую. І так, матінко, я знаю, що ви стараєтеся для мене. І ні, матінко, я не хвилююся, що втратила свою долю. Просто моя доля ще не настала.
Жінка застигла з відкритим ротом, а за мить змінилася на обличчі.
— Гляньте на неї! І слова їй не скажи! І що мені з тобою робити? От помру я, помре дід… Хто, скажи мені, про тебе попіклується?
— А що, ви мене вже хороните?
Із майстерні вийшов старий кремезний чоловік. Він був страшенно сивий і майже на дві голови вищий за Килину.
— Їй-богу, розкудахкалася! Залиш дівку в спокої. По дому вона тобі помагає, зі мною працює, не тиняється бозна-де. Що тобі ще треба?
— А ви, тату, в те не лізьте! То ви її так виховали! Гляньте на неї! Вона скоро вас по зросту дожене! Лави такої в хаті нема, щоб вона там вмістилася! А коси! Я так тішилася — файні коси, по коліна, кольору пшениці. Що вона зробила з косами? Зрізала ледь не під корінь, бо, бачте, праці заважають! Усі її сорочки поросмерділи через вашу трикляту шкуру! А сила її? Сила та бісова! Та жоден чоловік не схоче, щоб дівка сильніша за нього була! А ви, таточку, ще й учите її битися! Де світ таке видів?!
Мати не стримувалася, аж поки не зайшлася кашлем.
— Матінко! Усе добре, може, води?
Килина одразу кинулася до неї.
— Аби мій син бачив, як ти клянеш силу нашої крові! Та дитину свою так лаєш! Другий раз би вмер! — дід теж не став мовчати.
На очах жінки виступили сльози.
— А що хорошого дала та сила? Ні шкури, ні битви за князя не принесли нічого! Полишив мене на цьому світі саму з дитиною. І хоч одна скотина з тих, кого він рятував, прийшла провести його в останню путь!
Жінка почала кашляти ще дужче.
— Мамо, перестаньте! Вам тільки недавно покращало! Діду, мовчіть! Схаменіться, заради Бога!
Суперечку перебили звуки тупоту копит і кінське іржання. Біля воріт зупинилися троє вершників. Вони були вбрані, як особиста охорона князя.
Сімейство застигло.
— Господарі! Відчиняйте ворота! Ми хочемо поговорити з Микитою Кожум’якою!
Мати розгублено глянула на діда, а потім перевела погляд на Килину.
Микита вже як вісім років лежав у сирій землі.
— Так…
Дід перевів погляд на рами зі шкурами.
— Килино, занеси їх до майстерні та приведи там усе до ладу. А ти, невістко, відчини ворота та запроси гостей до хати.
Ніхто не став сперечатися.
Килина забрала шкури, краєм ока поглядаючи на матір, яка натягнула сумну привітну посмішку й пішла до вершників.Дівчина розставила нові рами, зі старих зняла шкури й заходилася їх м’яти.
Вона вже бачила таке, коли була дитиною. Іноді до батька приїздили люди з князівського двору. Він збирався й їхав із ними, а мати потім постійно плакала, раз у раз повторюючи Килині, що князь тільки й робить, що користується добротою Кожум’як.
Батько повертався з грішми та подарунками, і якийсь час родина жила добре.А що тепер?
Килина шморгнула носом.
Надворі почалася якась метушня, і дівчина почула материн кашель.Вийшовши з майстерні, вона побачила матір заплаканою.Дід уже збирався в дорогу.
— Килино! — мати підбігла до неї й міцно обійняла, ніби хапаючись за доньку, як за останній порятунок. — Вони хочуть, щоб Кожум’яка пішов рятувати княжну! Вони хочуть забрати діда, дитинко! Зроби щось! Це ж смерть!
Представники князя переглянулися, мовчки й із цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувалося.
— Досить! — суворо рявкнув дід. — Кожум’яки поколіннями допомагали князям у скруті. Ми перед ними в боргу!
— Цей борг сповна вже віддав мій чоловік! Чому дружина не піде рятувати княжну з лап змія? Чому це повинні робити ви? Це якесь знущання! Кирило Кожум’яка — старий дід! Хто знає, чи не підведе його сила?
Мати з відчаєм дивилася на чоловіків.
— Дружина зараз зайнята. Тільки Кожум’яки можуть помогти, — озвався один із них.
— Княжну вкрав змій? Я правильно розумію? Це легендарна істота з минулих часів? — перебила Килина, не приховуючи цікавості.
Охоронці кивнули.Дівчина задумалася. Подивилася на матір, на діда, а потім на свої руки.І досить голосно заявила:
— Дідусю, не їдьте. Я замість вас цим займуся.
Повисла тиша.
Мати першою оговталася й уже хотіла щось сказати, але Килина не дала їй цього зробити.
— Матінко, дід точно цього не переживе. А нам потрібні гроші на ваше лікування. Та й щоб заміж мені добре вийти, не завадило б мати якесь придане.
Вона глянула на чоловіків.
— Немає ж різниці, хто з Кожум’як піде, правда?
Ті з цікавістю розглядали її.
— Якщо ви можете тримати булаву так само, як ваш батько, то немає.
Килина підійшла до діда й забрала в нього з рук важку металеву булаву, яка була майже з неї заввишки.Підкинула її вгору. Булава кілька разів перевернулася в повітрі.І в ту ж мить дівчиналегко спіймала її однією рукою.
— Куди треба їхати?