Roni Kotwas

книжки та авторські історії

Налаштування читання

Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.

Розділ 5

Поклавши голову на м’які подушки, Килина дивилася на натягнуту тканину балдахіна над ліжком.
Пронесло…
Не потрібно було прислужувати дракону, не потрібно було придумувати відмовки та викручуватися. Але щось усередині залишало неприємне відчуття неспокою.
Сумний, колюче-холодний вигляд Перла все частіше спливав у неї в думках. Він нічого не пояснив, просто прогнав, ввічливо пославшись на пізній час.
Але чому?
Шаас міг би щось знати, але не промовив ані слова, коли допомагав підготуватися до сну. Інші змійки теж поводилися тихо. Здавалося, вони відчули настрій свого пана й разом із ним поринули в сумну тишу.
Килина потерла очі, злегка позіхнувши.
Наступного разу вона вийде з цієї кімнати лише наступної суботи, а до того часу потрібно придумати, як дослідити храм. Можливо, вдасться домовитися зі змійками, ну або доведеться грати для Перла хорошу бранку, щоб отримати змогу хоч разок пройтися храмом.
Очі злипалися.
За цей тиждень дівчина почувалася винуватою. Руки хотіли роботи, а розум винив себе за погані рішення.
Але, якщо не кривити душею, вона змогла відпочити. Спати в цьому чудовому ліжку, яке було великим навіть для неї, — саме задоволення.
— Як повернуся додому, зроблю собі таке ліжко, — мрійливо проговорила вона, перш ніж заснути.
Ранок зустрів її не співом пташок чи грайливим сонечком, яке все ж змогло протиснути свої промені у вузькі віконечка її кімнати. Вона прокинулася від того, що хтось наполегливо тикав її в щоку зміїним хвостиком.
Відкривши очі, вона побачила чорну змійку, яка звилася в кільця у неї на грудях, лупаючи своїми жовтими очима та торкаючись хвостиком обличчя.
Килина протерла очі, мовчки переклала змійку поряд на подушку й підвелася, сівши на ліжку. Біля ліжка стояли чорноволосі дітки з такими ж виряченими очима.
— Ну добре, — проговорила досить голосно. — Що вже сталося?
Шаас влетів до кімнати як ошпарений, несучи в руках її власний одяг, у якому вона сюди прийшла.
— Пані Килино! — прокричав він, налякавши інших. — Наш панич сказав, що хоче смачного!
— Що? — Кожум’яка вигнула брову, намагаючись знайти хоч якийсь зв’язок між словами хлопчика та своїм одягом.
— Пан Перл сьогодні вночі кудись полетів, а потім повернувся з великим мішком. Сказав, що зранку хоче чогось смачненького, зажадав, щоб ви особисто відправились на кухню і зробили для нього їжу.
Килина від здивування скочила з ліжка.
Хто б міг подумати, що вчорашнє невдоволення, яке вона висловила просто для того, щоб подіяти на нерви, дасть їй змогу вийти з кімнати.
Швиденько вмившись, натягнувши на себе вишивану сорочку разом зі штанами та запоясавшись крайкою, вона хутко вирушила на кухню.
Приміщення було досить велике, з куполоподібною стелею, яка звужувалася посередині, формуючи такий собі димар, обсмалений димом. Посеред кухні стояла викладена з каменю низька піч, яка радше виглядала як басейн із вуглинками замість води. Над нею на великих ланцюгах був підвішений казан.
Також були дві хлібні печі, а біля стін — довгі дубові столи. Був і кам’яний мийник та купа полиць із посудом. Ближче до виходу в підлозі була важка дубова ляда, яка вела до льоху.
Саме туди змійки й повели Килину.
Мішок і справді був величезним, зробленим із якоїсь загадкової шкіри. Килина здивовано почала його мацати. Дивно, але шкіра була досить еластичною, сірого кольору та розтягувалася. Хто і як зробив такий матеріал для мішка?
Поки вона досліджувала його, змійки витягували з нього менші мішечки, а також якісь глечики та бутлі, розкладаючи все на столі.
Маленька дівчинка з родимкою на підборідді потягнула Килину за штанину, промовляючи м’яко та досить тихо:
— Пані велика людина, тут у нас мед, чорний перець, аніс, лавровий лист, імбир, кориця, коріандр, цукор та сіль. Ще тут є борошно, виноградний оцет та ще декілька видів олій, — відзвітувала вона, прочитавши назви з листка, який був прикладений до мішка.
Очі дівчини пробіглися по столу. У голові трохи запаморочилося, адже подібне могло потрапити лише на княжий стіл. Особливо її вразили дві величезні брили сірої солі та бурштинового цукру — обидві розміром із дві кінські голови.
Де цей дракон взагалі взяв це?
Звичайні люди мусили спалювати березову кору, щоб хоч якось підсолити свої страви, а цукор вона взагалі бачила лише раз у житті, коли батько випросив його в князя як нагороду, щоб зробити для донечки півника на паличці.
Побачивши, що Килина оніміла, Шаас заходився шукати в льосі місце для нових продуктів.
— Напевно, треба принести молотки, щоб розбити ці брили. Сумніваюся, що їх можна їсти в такому вигляді, — поміркував він уголос.
Килина прийшла до тями. Підійшовши до столу, вона попросила два великі чисті конопляні або лляні рушники. Отримавши їх, дівчина загорнула брили, поставила одну на підлогу й почала бити по ній кулаком.
Трісь…
Піддатлива сіль почала ламатися та розсипатися на дрібні кристали.
Уже розтрощену брилу вона повернула на стіл і розгорнула рушник.
Змійки захоплено спостерігали за нею, а як побачили, що брила буквально розсипалася, не змогли стримати захвату.
— У-у-у-о-о-оввв! — дружно протягнули вони та заплескали в долоньки.
Брилу цукру чекала така ж участь, і так само її розтрощений вигляд викликав у малечі дикий захват.
— Пані така сильна! Напевно, може цілу гору звернути!
— Що ти мелеш? Гора ж то камінь!
— Камінь бити, напевно, боляче!
У льосі почався балаган. Килина спробувала привернути до себе увагу, аби дітлахи врешті заспокоїлися. Але маленька змійка з родимкою вказала їй на вихід.
— Прошу до кухні, ця суперечка скоро сама по собі вщухне.
Кожум’яка довірилася дівчинці та попрямувала за нею.
На кухні вже дві інші змійки розтопили печі. Вони чистили овочі, складаючи їх у кам’яний мийник, а побачивши Килину, встали та відклали ножі.
Змійка з родимкою вилізла на стілець та урочисто взяла до рук велику дерев’яну ложку.
— Мене звати Шійсі, а це Тсящ та Фушіші. Ми відповідаємо за приготування їжі, фактично постійно на кухні, тому, якщо вам щось потрібно, звертайтеся до нас. Ну і так, поки ви на кухні, ми беззаперечно будемо вам допомагати. Тільки майте на увазі: Тсящ та Фушіші не розмовляють людською мовою.
Уже розтрощену брилу вона повернула на стіл і розгорнула рушник.
Змійки захоплено спостерігали за нею, а як побачили, що брила буквально розсипалася, не змогли стримати захвату.
— У-у-у-о-о-оввв! — дружно протягнули вони та заплескали в долоньки.
Брилу цукру чекала така ж участь, і так само її розтрощений вигляд викликав у малечі дикий захват.
— Пані така сильна! Напевно, може цілу гору звернути!
— Що ти мелеш? Гора ж то камінь!
— Камінь бити, напевно, боляче!
У льосі почався балаган. Килина спробувала привернути до себе увагу, аби дітлахи врешті заспокоїлися. Але маленька змійка з родимкою вказала їй на вихід.
— Прошу до кухні, ця суперечка скоро сама по собі вщухне.
Кожум’яка довірилася дівчинці та попрямувала за нею.
На кухні вже дві інші змійки розтопили печі. Вони чистили овочі, складаючи їх у кам’яний мийник, а побачивши Килину, встали та відклали ножі.
Змійка з родимкою вилізла на стілець та урочисто взяла до рук велику дерев’яну ложку.
— Мене звати Шійсі, а це Тсящ та Фушіші. Ми відповідаємо за приготування їжі, фактично постійно на кухні, тому, якщо вам щось потрібно, звертайтеся до нас. Ну і так, поки ви на кухні, ми беззаперечно будемо вам допомагати. Тільки майте на увазі: Тсящ та Фушіші не розмовляють людською мовою.
— Добре, дякую, я запам’ятаю, — кивнула Килина, краєм ока спостерігаючи, як із льоху повиходили змійки й почали розходитися, зникаючи у дверях та продовжуючи суперечку. — Моє ім’я Килина. Що ж, подивімося, що у вас зараз є з продуктів.
Повільно підійшовши до мийника, вона оцінила кількість начищеної моркви та буряків. Якщо добре подумати, з них вийде чудовий гарнір. З м’ясом було ще простіше: сьогодні зранку принесли вісім кроликів, яких уже встигли оббілувати та вичистити.
— Принесіть мені спецій, потроху, сіль, оцет та олію.
Шаас кивнув та кинувся до льоху. Інші змійки отримали доручення нарізати моркву та буряки, а також почистити цибулю та часник.
Килина потягнула за ручку механізму, змушуючи казанок на ланцюгах опуститися над розпеченим вугіллям.
Шаас подав їй олію, яку Кожум’яка трохи налила в казан, та кинула туди овочі. Поставивши біля казана табурет, вона вмостила на нього Тсящ, вручила малій ложку й наказала помішувати.
Сама ж узяла спеції та почала їх куштувати, кладучи собі до рота по маленькій дрібці.
— Добре, зробимо так.
Узявши до рук ножа, вона вправно порізала м’ясо на невеликі шматки. Попросила, щоб Фушіші розчавила кілька зубців часнику, обмастила м’ясо сіллю та спеціями, а також натерла трохи оцтом та часником.
Згодом, коли овочі приготувалися, Килина звеліла їх дістати, налила в казан ще трохи олії та відправила туди м’ясо.
Через певний час кухня наповнилася неймовірним ароматом. Змійки захоплено спостерігали біля дверей, ковтаючи слинки. Шійсі записала побачене на папері та вклала листок у коробочку.
— Це і є людська їжа? — не відриваючи погляду від ароматного м’яса, спитав Шаас.
— Так, правда, у моїй родині вона була скромнішою, та й м’ясо ми їли на свята.
— Чому? — здивовано перепитала Шійсі, приєднуючись до розмови.
— Бо воно швидко псується, до того ж виростити власних тваринок важко, а полювання не завжди гарантує результат. А ще у мене ніколи не було такої кількості спецій, — вона задумливо приклала пальці до підборіддя. — Якщо так подумати, саме у вас я вперше за тиждень з’їла стільки м’яса, скільки не з’їла б і за кілька місяців.
— Виходить, люди не вправні мисливці та ще й не всі мають змогу скуштувати ці порошки? — Шаас фиркнув, склавши руки навхрест.
Килина потріпала його по голові.
— Люди вправні в інших речах. До прикладу, он ті шкурки, — вона вказала на корзинку, де лежали залишки кроликів. — Я можу зробити з них хороший матеріал для маленьких гаманців або рукавиць. Це була моя професія, ремесло, яке приносило мені хліб, якому я довго вчилася. Так і інші люди щось роблять для того, щоб вижити.
— Ми теж багато чого вміємо, — гордовито задерла носика Шійсі. — Все заради комфорту нашого пана і нас.
— До речі, все хотіла спитати, чому маленькі змійки служать дракону? Де ваші батьки? — Килина перевела розмову в потрібний їй напрямок.
— Батьки? — перепитав Шаас, піднявши брови.
Дівчатка також із цікавістю подивилися на Кожум’яку.
— Ну, ви ж якось з’явилися на світ.
— У нас немає батьків, як у людей, — зауважила Шійсі. — Когось із нас відклали яйцем, а когось самка виношувала. Як тільки ми народжуємося, ми вже готові жити самостійно.
— Чекайте, тобто ви одне одному не родичі?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
— Наші, як ти висловилася, «батьки» просто знаходилися біля храму та дали потомство. Панич нас знайшов та запропонував угоду: ми будемо йому служити, а натомість завжди будемо ситими та в безпеці. І, можливо, навіть хтось із нас зможе стати золотою змією.
— Золотою?
Шаас кивнув.
— Є така легенда: якщо дракон ділиться з тобою силою, а ти вірно йому служиш, то є можливість за старання стати золотою змією та отримати власні магічні здібності.
— Ага, але деяким із нас це не обов’язково, — махнула рукою Шійсі та вказала на Тсящ і Фушіші. — От взяти хоча б їх. Вони не розмовляють людською, тому що їхні амбіції невеликі, їм достатньо мати безпеку та їжу. Саме тому тінь, якою Перл із ними поділився, так і не виросла. Я ж не думаю, що зможу дорости до золота, але берегти сили панича та примножувати їх — для мене честь.
У голові Килини утворилася невелика каша. Виходить, дракон настільки сильний, що може ділитися своєю магією? Але навіщо? Що за дивна примха?
— Давайте! Розповідайте більше незнайомці за миску м’яса, щоб вона змогла нашкодити нам! — грізно висловилася маленька дівчинка з короткими хвостиками на голові, кінчики яких стирчали в різні боки, нагадуючи голки. Вона стояла на порозі з незадоволеним обличчям, тримаючи руки в боки. На відміну від інших дівчаток, на ній були штанці.
— Зісі! — радісно вигукнув Шаас, підбігши до подруги. — Ти сьогодні рано!
— Звичайно, та дівуля вже істерику влаштувала, що хоче їсти, бачте, звикла вона їсти в певний час, — Зісі закотила очі, а потім перевела їх на Килину. — А ця що тут робить?
— Панич наказав, щоб вона приготувала їжу.
Обличчя змійки скептично смикнулося.
— Тому-то вона вирішила позадавати особисті питання? — дівчинка примружила очі. — Навіть не думай щось викинути, дорогенька, інакше познайомишся з моїми іклами.
— Яка бойова малеча, — хмикнула Килина, так само примруживши очі. — Цікаво, як пан відреагує на такі погрози?
Зісі стиснула губи та фиркнула. Мовчки взяла порцію їжі, яку для неї підготували, та зникла за дверима.
— Не зважай, вона на вигляд і на язик лише така, а насправді добра, — закивав Шаас.
— Про яку дівулю вона говорила? — зацікавлено спитала Кожум’яка.
— А! Зісі опікується Всеславою, бідося… Напевно, їй важко.
Килина мовчки повернулася до столу.
— Що ж, почнемо розкладати порції?
***
День видався насиченим і нарешті не нудним. Килина не знала, чи Перл їв її страви і чи взагалі куштував. Ну, якщо він не повернув їх назад і не заборонив приходити на кухню, значить, із завданням дракона вона впоралася.
Втомлено потягнувшись у чистій сорочці на ліжку, підклала руку під голову.
Отже, Зісі пильнує Всеславу. Судячи з того, що до княжни приставили таку грізну змійку, княжна, скоріше за все, відмовилася від правил дракона. Цікаво, який у неї день? І чи буде можливість покинути кухню, щоб хоч якось стикнутися з нею? Взагалі, не завадило б хоч трохи дослідити храм, бо єдине, що вона бачила, — це довгі коридори, кухня, зал та покої Перла.
Забавно, що Перл мешкає в перламутрових покоях. Цікаво, це така іронія чи збіг?
А ще цікаво, яка сьогодні дівчина буде проводити з ним вечір? І що вони будуть робити? Він також попросить її допомагати з фарбами?
Килина скривилася.
Ну і ну, яке їй взагалі діло? Хоча, напевно, це його звичайне заняття — загадково розписувати стіну…
Кожум’яка різко підвелася, жбурнула одну з подушок на підлогу.
— От же ж півень самозакоханий!
Напевно, довго думав над тим, як змусити думати про нього як про щось неземне! А звичайні дівчата що? Писарів вони бачили тільки в церквах, і то були старі діди, які кожному мазку молилися! А він такий нарядний та елегантний малював собі стіну! Як же дратує!
Із цими думками дівчина впала назад на перини та перевернулася на бік, міцно стуливши очі.
***
Цей вечір для Перла виявився ще тією морокою. По-перше, він відчув, як кора землі тріснула. Це могло означати лише одне: ще один дракон прокинувся. Уже п’ятий за цей рік. Де конкретно і коли — невідомо. Можливо, хтось із них знову засне, а можливо, захоче відвідати храм, і тоді тримання дівчат у храмі може стати проблемою.
По-друге, була проблема з цими дівчатами. За цей тиждень він чого тільки не бачив: від плачу до мовчання та істерик. Але те, що відбувалося зараз, уже діяло йому на нерви.
На накритому столі, серед тарілок із їжею, сиділа витончена фігура в одній лише шовковій сорочці, з розпущеним чорним волоссям. Вона впиралася руками в стіл, злегка вигнувши тіло.
— Пане Дракон, — томним голосом, із солодкою ноткою видала з себе Лукерія. — Якщо ви настільки голодний, то чому вам спочатку не скуштувати мене?
Вона грайливо провела кінчиками пальців босої стопи по його нозі.
— Я вам гарантую, це буде смачно.
Перл стомлено потер очі.
— Злізь зі столу, за ним їдять, а не бавляться, — спокійно проговорив він.
Лукерія ображено надула губки.
— Пане Дракон, я ж і є ваша головна страва.
Вона спустила сорочку через горловину, оголюючи тіло, скинула її на підлогу, а сама злізла зі столу, наближаючись до Перла.
— Подивіться, це має бути апетитно, — руками пройшлася по вигинах свого тіла, а потім потягнулася до руки Перла, намагаючись змусити його торкнутися себе.
— Жующі! — голосно, але спокійним тоном покликав дракон.
У кімнату зайшла змійка з поклоном. Щойно вона підняла голову й побачила цю картину, одразу ж зблідла.
— Проведи пані Лукерію в її кімнату, — сухо наказав він.
Шокована Лукерія не могла повірити своїм вухам. Вона була першою красунею ледь не на все Чернігівське князівство, гордістю батька-огнищанина. Її руки жадали чоловіки вищих чинів, її хотів ледь не кожен хлопець при дворі. Їй було дуже важко самій наважитися на такий крок. Вона навіть постала перед ним у всій своїй красі, а він просто виганяє її?
Дівчина аж затрусилася від люті, схопила одяг і поспіхом почала натягувати його на себе. Покидаючи його покої, Лукерія кинула на Перла злий погляд та поспішила піти зі своєю змійкою.
Перл тяжко зітхнув та всівся за стіл. У нього й так сьогодні не було апетиту, а після такої вистави настрій узагалі зник. Однак він узяв прибори та почав вечеряти на самоті.
Проте його настрій швидко змінився на здивування.
Їжа була зовсім не такою, як зазвичай. Це була якась невідома для нього страва коричневого кольору. Варена, але водночас суха та розсипчаста. Смак був знайомий: виразний, глибокий, трохи з гірчинкою, водночас чимось схожий і на горіховий, і на трав’яний — важко описати. До всього цього була смажена цибулька та шматочки м’яса.
Ах, точно!
Щось подібне він їв, коли був малою дитиною, коли ще любив людську їжу та не вмів сам полювати.
Це було так давно…
Як тоді це називалося?
Гречка, еге ж?
***
Останні пару днів у Килини проходили досить інтенсивно, чому дівчина була неприховано рада. Проводити час на кухні було набагато краще, ніж сидіти в кімнаті. Вона готувала різноманітні страви, а Шаас і Шійсі постійно весело розповідали про життя змійок у храмі. І хоч ця інформація була не завжди потрібна Кожум’яці, вона завжди слухала з цікавістю.
А ще вона з’ясувала, що в льосі є крупи та різноманітний алкоголь, а також там зберігали порошки з лікувальних рослин. Як пояснювали змійки, у храмі колись жили люди, тому деякі трави, речі та записи все ще можна було знайти.
Такі записи Кожум’яка виявила під час ретельного прибирання високих поличок — тих, до яких змійкам було важко дотягнутися. Але зрозуміти, що там написано, було складно. Килина й так читала поганенько, а тут явно була іноземна мова. Також на аркушах були замальовки рослин і грибів.
— Гриби… — задумливо проговорила вона.
Це справжній скарб — смакота, яку вони разом із матір’ю збирали, а потім засушували в печі на зиму.
Побачивши малюнок, Шійсі задоволено ткнула пальцем у папір.
— О! А я бачила таке в нашім саду. Це якась лікарська рослина?
Килина похитала головою.
— Не зовсім, гриби різні бувають: лікарські, отруйні й їстівні! У пиріжках із капустою вони дуже смачні, а ще як окремий гарнір, ну чи просто смажені на смальці з часником.
— Ми повинні скуштувати! — рішуче проговорила змійка, поставивши на стіл порожній плетений кошик.
— Ти що? З глузду з’їхала? Тобі ж сказали, що є й отруйні, а що, як у саду саме такі? — Шаас відібрав у неї кошик.
— Не спробуємо — не дізнаємося! — змійки почали виривати кошик одне в одного з рук.
— Так не годиться, — Килина забрала кошик у малечі та пригрозила вказівним пальцем. — Якщо не розбираєтесь, то краще не чіпайте їх. Отруйні гриби небезпечні, з вами може статися що завгодно: від простого болю в животі до смерті за пару годин.
Змійки винувато опустили голови. Переглянувшись, вони підняли очі на Килину з таким виглядом, наче їм у голову прийшла найгеніальніша ідея у світі.
— А ти ж розбираєшся, так? Ну то пішли з нами!
Килина навіть трохи розгубилася. З одного боку, це чудовий шанс дослідити храм більше, але з іншого — вона не була впевнена, що Перлу сподобається така ініціатива. Їй не хотілося підставляти малечу, але це був крок до полегшення її роботи.
— А хіба мені можна виходити кудись далі кухні? Чи не буде у вас потім проблем? — дівчина почала вагатися, проте змійки не відступали.
— Ну, взагалі-то нам не говорили, що тобі не можна покидати кухню. До того ж, якщо ми знайдемо їстівні гриби, то це вже буде інгредієнт,для страви .— почав аналізувати Шаас.
— Ото ж бо! Та й ти не сама будеш у саду, а з нами, — підхопила Шійсі.
Змійки виявилися хитрішими, ніж думала Килина.
Уже вибачайте, але якщо їй випав такий шанс, то чому вона не може ним скористатися?