Roni Kotwas

книжки та авторські історії

Налаштування читання

Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.

Розділ 8

Килина йшла за Зісі, раз у раз озираючись назад.
Кущі давно сховали від неї і Перла, і його брата, але відчуття тривоги нікуди не поділося.
— Не відставайте, — кинула Зісі, не сповільнюючи кроку.
Килина перевела погляд на змійку.
Ще зовсім недавно та огризалася на кожне її слово, а тепер ішла попереду мовчки й так швидко, що Килині доводилося переступати через зарості, аби випадково на неї не наступити.
— Зісі.
Малеча не відповіла.
— Зісі, зачекай.
— Панич сказав іти до храму.
— Я чула.
— Тоді йдіть.
Килина насупилася.
— Я йду. Просто хочу дещо запитати.
— А я не хочу відповідати.
Звична грубість повернулася, але цього разу прозвучала якось інакше. Зісі не кривилася, не показувала іклів і навіть не обернулася.
Килина декілька секунд дивилася їй у спину.
— Ти його боїшся?
Зісі зупинилася.
Лише на мить.
— Ні.
І знову рушила вперед.
Килина підняла брову.
— А мені здалося, що боїшся.
— Вам багато чого здається.
— Зісі.
Малеча різко обернулася.
— А що ви від мене хочете?! Панич сказав сховатися — ми ховаємося. Сказав іти до храму — ми йдемо до храму. Значить, так треба!
Килина замовкла.
Зісі сердито дивилася на неї, але маленькі пальці були міцно стиснуті в кулаки.
— Добре, — спокійно відповіла Килина. — Не хочеш — не кажи.
Змійка ще декілька секунд недовірливо дивилася на неї, а потім відвернулася.
— Пан Гемат поганий, — тихо пробурмотіла вона.
Килина прискорила крок і наздогнала її.
— Перл сказав, що він убиває дівчат.
Зісі знову напружилася.
— Я нічого не знаю.
Уже біля самого входу до храму Килина востаннє озирнулася на сад.
Перла не було видно.
Гемата теж.
Тільки верхівки дерев повільно хиталися від вітру.
«Ти ще не розплатився, братику».
Вона чудово почула ці слова.
І судячи зі шраму на шиї Гемата, платити Перлу було за що.
Щойно вони переступили поріг храму, Килина зрозуміла, що тут уже знають про гостя.
Коридорами туди-сюди снували змійки. Одні поспіхом зачиняли важкі двері, інші перевіряли засуви, а кілька малих тягнулися до вікон, закриваючи деревʼяні віконниці.
Десь попереду гучно клацнув замок.
Килина сповільнила крок.
— Що вони роблять?
Зісі нічого не відповіла й лише потягнула її далі.
У головній залі вони побачили Шу-Шу. Та саме допомагала двом змійкам зачинити високі двері, після чого смикнула їх за ручку, перевіряючи замок.
— Шу-Шу! — покликала Килина.
Дівчинка обернулася.
— Пані Килино, ви повернулися. Добре.
— Що відбувається? Навіщо ви все зачиняєте?
— Бо пан Гемат тут.
Наче це все пояснювало.
Килина озирнулася на чергову змійку, яка пробігла повз них до вікна.
— Але Перл залишився там.
— Знаю.
— То навіщо ви закриваєте двері? Як він зайде?
Шу-Шу кліпнула жовтими очима.
— Паничеві двері не потрібні.
Килина на мить замовкла.
Ну так. Дракон.
Вона досі ніяк не могла звикнути до цієї думки.
— Але він залишився з Гематом сам.
Шу-Шу зітхнула.
— Панич сам дасть собі раду.
— Ти бачила, як той його зустрів?
— Бачила й гірше.
Килина насупилася.
Шу-Шу тим часом обернулася до інших:
— Нижні двері теж перевірте! І щоб ніхто не виходив у сад!
Декілька змійок одразу розбіглися в різні боки.
— Якщо він такий небезпечний, то хіба Перлу не потрібна допомога? — не відступала Килина.
Шу-Шу знову подивилася на неї.
— Пані Килино, ви не розумієте. Ми зачиняємо храм не для панича.
Вона вказала на себе, Зісі та інших змійок.
— Ми зачиняємося від пана Гемата.
Килина повільно оглянула залу.
Тепер метушня змійок виглядала зовсім інакше.
— Тобто він може сюди прийти?
— Може.
— А Перл?
— Не дозволить.
Шу-Шу сказала це так упевнено, наче іншого варіанту просто не існувало.
— Панич може захистити себе сам. А ми — ні. Тому, коли приходить пан Гемат, усі сидять у храмі, зачиняють двері й не висовуються, доки панич не скаже, що можна.
Килина глянула на Зісі. Та вже не виглядала переляканою, як у саду, але трималася незвично близько до Шу-Шу.
— І часто він приходить?
Шу-Шу на мить замовкла.
— Частіше, ніж нам хотілося б.
Десь у глибині храму з гуркотом зачинилися ще одні важкі двері.
— Я все ж хочу пояснень, — чітко проговорила Килина.
Змійки в залі завмерли. Зісі глянула на Шу-Шу, та зітхнула.
— Ніхто з нас не знає причин їхньої сварки. Це сталося до того, як ми почали служити паничу. Але ми знаємо, що пан Гемат колись мав стати доглядачем храму. Адже в родині дракона й людини завжди народжується тільки одна дитина. Пан Перл народився якимось незрозумілим для драконів дивом. Ми думаємо, що це причина того, як пан Гемат себе веде. Він зʼявляється кожне пробудження Перла та забирає в нього людських жінок. Бавиться з ними, а потім…
Зісі скривилася й випалила:
— Вбиває! Він їх вбиває! Зʼїдає їхню тінь, аби збільшити свою силу!
Шу-Шу опустила голову.
— Одного разу панич уже намагався це зупинити. Вони почали битися й розійшлися так сильно, що зламали стіну в коридорі й пару колон. Гемат у пориві гніву схопив змійку. Його звали Машуш. Він…
— Кинув його об стіну, — закінчила за неї Зісі. — Панич намагався його врятувати, але травми були надто важкі. Він помер. Панич тоді тижнями не міг спати.
Килина відчула, як усередині все похололо.
Вона ще раз глянула на Зісі. Малеча стояла, стиснувши кулаки, і дивилася кудись убік. Тепер її переляк у саду здавався зовсім не дивним.
— І після цього він продовжує сюди приходити?
— Так, — тихо відповіла Шу-Шу.
Килина насупилася.
— А Перл продовжував віддавати йому дівчат?
Змійки замовкли.
Ця тиша їй зовсім не сподобалася.
— Шу-Шу?
— Панич не хотів.
— Але віддавав?
Дівчинка повільно кивнула.
Килина стиснула мокру хустинку в руці.
Ще кілька хвилин тому той дивак стояв біля джерела й розповідав їй, що люди надто все ускладнюють. А тепер вона дізналася, що кожного свого пробудження він віддавав братові жінок, чудово знаючи, чим усе закінчиться.
— Чому? — голос Килини став жорсткішим. — Якщо він знав, що Гемат їх убʼє, навіщо віддавав?
— Не знаю, — Шу-Шу похитала головою. — Панич нам не розповідає.
— Ніхто не знає, — додала Зісі вже тихіше. — Після Машуша він узагалі не дозволяє нам бути поруч, коли пан Гемат приходить.
Килина опустила погляд.
Перед очима чомусь знову постав Перл у саду. Його напружена рука, що втримала удар. Його грубий голос.
«Я сказав ні. Кожен рік одне й те саме, досить».
Досить.
Отже, раніше було не досить?
Килина відчула, як у грудях підіймається злість.
— От же ж…
Вона прикусила язика.
Хотілося назвати Перла дурнем. А потім ще чимось гіршим.
Але водночас перед очима стояла маленька перелякана Зісі й те, як Перл, навіть не озираючись, наказав їм сховатися.
Щось тут не сходилося.
— Значить, ви не знаєте, чому вони посварилися. Не знаєте, за що Гемат вимагає від нього плату. І не знаєте, чому Перл раніше погоджувався віддавати йому жінок?
Шу-Шу похитала головою.
— Ні.
Килина важко видихнула.
— Чудово.
Зісі недовірливо глянула на неї.
— Що тут чудового?
— Нічого. Просто ваш панич, як завжди, розповідає рівно стільки, щоб питань стало ще більше.
Тепер їй ще більше хотілося дочекатися Перла.
І цього разу розмова про погоду, малину чи людські дивацтва його не врятує.
Час тягнувся повільно. Змійки просто сиділи хто де, ніхто з них не займався звичними для себе справами. Здавалося, що храм на мить став привидом.
З маленької щілини в стіні головної зали виповзла крихітна чорна змійка. Вона проповзла повз Килину прямо до Шу-Шу.
Кожумʼяка побачила, як довге тільце істоти почало змінюватися. Воно росло, лусочки зникали разом із хвостиком, зʼявлялися ручки та ніжки. І ось уже перед ними стояв хлопчик років шести.
Він підійшов упритул до Шу-Шу, шепочучи щось їй на вухо.
Вона кивнула.
— Добре, він полетів! Можна все відчиняти й повертатися до роботи.
Малеча видихнула й дружно почала виконувати наказ. Зісі одразу пішла, усі потроху почали розходитися.
Шу-Шу попрямувала до виходу в сад.
Килина не стала баритися й одразу пішла за нею.
Коли важкі двері відчинилися, до храму зайшов Перл.
Він виглядав змученим. Одразу скинув із себе накидку, яку миттю підхопила Шу-Шу.
— Перле! — покликала його Килина.
Але він навіть не глянув у її бік. Важкі ноги несли його до своїх покоїв.
— Почекайте! — Килина вже хотіла піти за ним, але Шу-Шу схопила її за спідницю й потягнула на себе, привертаючи увагу.
Кожумʼяка опустила голову, вдивляючись у її личко.
Шу-Шу заперечливо похитала головою, даючи зрозуміти, що зараз не час і не місце для запитань.
Білий дракон зник у кінці коридору, так нічого й не пояснивши.
***
Повернувшись до покоїв, Килина побачила Шааса, який радісно підбіг до неї й обійняв дівчину за ногу.
— Ти тут! Як добре, я вже переживати почав.
Вона мʼяко погладила його чорняву маківку.
— Усе добре, — тихо промовила вона.
Однак чи було це правдою — важко сказати.
На душі було гидко. Вона почувалася досить паршиво.
Яка ж дурепа!
Правда, чому вона раптом вирішила, що відчуття комфорту поруч із Перлом робить із нього хорошого? Він дракон! І навіть якщо він сам не вбивав дівчат, то дозволив робити це іншому.
Вона повільно всілася за стіл, підперши голову рукою.
Чому вона не подумала про це раніше? Що станеться з іншими жінками, коли Перл нарешті знайде пару? Сам убʼє чи віддасть брату?
Вона відкинула голову назад та видихнула.
Якщо так подумати, то, напевно, він убивав чоловіків, які приходили по своїх жінок.
Точно…
Як мило, Килино… Гратися в малині з істотою, яка вбиває людей.
— Пчих! — Шаас чхнув, витер носика та, щось мугикаючи, почав складати сукні в скриньку.
Це повернуло Килину до думок. Вона глянула на нього. Малий посміхався, він щиро радів, що вона повернулася. Очевидно, до цього він був наляканий.
Напевно, він був дуже наляканий, коли Перл та Гемат зчепилися в бійці просто в храмі. І важко навіть уявити, що він пережив, побачивши смерть маленького Машуша.
А Перл? Що відчував він?
Вона гахнула долонею по столу, налякавши Шааса. Той підскочив на місці, витріщивши на неї жовті оченята.
Якщо йому боліла смерть Машуша, він повинен розуміти, як боліло рідним тих дівчат!
— Килино, щось не так? — занепокоєно запитав він.
— Шаас, скажи, хтось, крім мене, ще приходив по дівчат?
Малий задумався, намагаючись згадати.
— Так, було пару разів.
— І що з ними стало?
— Одного панич закинув у густий ліс далеко від нашої гори. Іншого сильно налякав. Був ще якийсь воїн, якому вдалося поранити панича. Наскільки я знаю, його забрали люди напівживого. Після цього ніхто до нас не приходив, ну, якщо не рахувати тебе.
Килина видихнула.
— Слухай, а що було в минулі сезони спарювання?
— Ой, чого там тільки не було! І втекти намагалися, і нас ображали, і громили все. Деякі з них навіть наважувалися заподіяти шкоду паничу, а одна навіть намагалася покінчити із собою, скинувшись з урвища.
Шаас насупився.
— Після цього панич наказав нам тримати всіх дівчат у покоях і не випускати без його відома.
Килина відвернулася.
Он як… Нехай чоловіків він не вбивав, нехай і жінок не вбивав. Нічого з цього не є виправданням.
— Якщо він і зараз не знайде пару, ми ж усі потрапимо в лапи його братові.
Шаас завмер. На хвилинку задумався, співставляючи все почуте. Схоже, у його маленькій голові щось склалося. Жовті очі почали наповнюватися сльозами.
— Ні! Тебе я тому дракону не віддам! — він вчепився в Килину й почав плакати. — Не віддам! Килина моя!
Дівчина розгубилася. Вона посадила малого собі на коліна й почала його заспокоювати.
— Ну-ну, не рюмсай. Нічого зі мною не станеться.
Вона витирала його сльози, запевняючи, що все буде гаразд, хоча сама мало в це вірила.
Після візиту Гемата храм почав тьмяніти — не в прямому сенсі цього слова. Змійки перестали бавитися, а сам великий білий дракон на тиждень замкнувся у власних покоях. Килина чула лише те, що він нікого з дівчат до себе не кликав, а її власне пересування скоротилося до покоїв, кухні й назад.
Схоже, переживання свого панича відчували всі жителі храму.
Килина збиралася використати цю можливість, аби знову пошукати вихід, але Шаас надто гостро пережив їхню розмову й ні на хвилину не хотів залишати її. Вчепився, як репʼях, навіть ночувати залишався з нею.
Вмовляння та обіцянки не заспокоювали його.Килина зрозуміла, що перегнула.
Якось Шу-Шу прийшла до Килини й попросила допомогти.
— Панич зовсім скис, уже досить йому. Мені потрібно, аби ти помогла, бо сама я ради не дам.
Килина лише мовчки кивнула.
Дійсно, вже досить довго він не покидав покої. Не те щоб вона хвилювалася за нього, просто ситуацію це ніяк не змінювало. До того ж її страшенно муляли питання, які вона хотіла поставити йому ще тоді.
Перевдягнувшись у зручну сукню, Кожумʼяка попленталася за Шу-Шу, залишивши Шааса в Сапфірових покоях.
Перл виглядав кепсько.
На великому ліжку, зарившись у подушки, він лежав у своїх темних покоях, втупившись у стелю. Навіть перли не хотіли світитися, як зазвичай. У кімнаті застоялося повітря, а ще відчувався легкий кислий запах зіпсованої їжі, що стояла на столі неторкнута.
Під очима — чорні кола, біле казкове волосся розтріпане. Шовковий кремовий халат був недбало запахнутий, ледь прикриваючи тіло.
— Паничу! — покликала його Шу-Шу.
— Залиш мене, — тихо промовив він, навіть не глянувши в її бік.
Шу-Шу жалібно подивилася на Килину.
Кожумʼяка роздратовано насупила брови.
— Серйозно? Великий білий дракон валяється тут, як шмат немитої ганчірки?
Вона відкрила штори, а потім і самі вікна, впускаючи в покої не лише свіже повітря, а й світло.
Шу-Шу також заходилася прибирати.
— Що це за свинство взагалі? — фиркнула дівчина. — Шу-Шу! Негайно наповніть купальні водою!
Змійка здивовано глянула на неї, але, нічого не сказавши, пішла.
— Вставай! — Килина забрала в Перла ковдру.
— Не хочу, — якось беземоційно проговорив він.
— Це не прохання.
Вона потягнула його за руку на себе й, недовго думаючи, обхопила руками, закидаючи собі на плече.
Перл і пискнути не встиг.
— Гей! Полегше! Якого біса?!
— Замовкни! Ти смердиш!
Перл не зміг знайти слів для свого обурення, як Килина принесла його до купальні й просто в халаті кинула у величезну ванну, яку Шу-Шу ледве встигла наповнити.
Перл взвизгнув від несподіванки.
— Холодно!
— Я ще не кипʼятила воду! — шоковано крикнула Шу-Шу до Килини.
— Нічого, не помре!
Перл, не вірячи власним вухам, розлючено глянув на Килину, але в її очах побачив вогники роздратування.
Цокнувши язиком, чоловік провів долонями по поверхні води, і та помітно почала парувати.
— От і чудово! — кивнула Килина. — Шу-Шу, допоможи панові помитися, а як не захоче, то клич, я йому…
Вона демонстративно стукнула кулаком по своїй долоні.
— Кожумʼяка! Ти зовсім уже?!
— Що таке, пане? Чи, може, ви хочете, щоб я вас помила?
Перл відсахнувся, а потім відвів погляд.
— Я сам помиюсь!
— От і чудово.
Килина задоволено кивнула й разом із Шу-Шу вийшла в коридор.
Змійка була здивована й збентежена. Вона, звичайно, хотіла, щоб Килина їй допомогла, але не очікувала, що та зробить це по-своєму. Було ще дещо, що її схвилювало, але, напевно, на цей момент це не мало жодного значення.
Одним купанням діло не скінчилося. Після того як Перл вийшов, Килина сміливо попрямувала за ним у покої.
Вона знайшла в скриньках вбрання ніжно-мʼятного кольору.
— Ось! Це чисте.
— Я не хочу це вдягати, — Перл фиркнув, але, побачивши наполегливий камʼяний погляд дівчини, вихопив одяг із її рук та попрямував за ширму.
Тихо лаючись собі під ніс, він одягнувся.
Килина вже чекала на нього з рушником, аби допомогти витерти волосся.
Перл наморщив ніс, підкинув своє волосся й мотнув головою. Мокрі пасма вмить стали сухими, хоч і трохи заплутаними.
Дівчина відклала рушник і взяла гребінь. Не чекаючи дозволу, вона силою всадила чоловіка на подушку, що лежала на підлозі, а сама стала позаду нього навколішки й почала розчісувати волосся.
Перл незадоволено бурмотів, але потім замовк. Килина обережно розплутувала його пасма, і загалом йому почало подобатися. Це заспокоювало.
— Ну? Що ж такого сталося, що ви вирішили кинути нас усіх і піти в себе? — не відриваючись від процесу, Килина порушила тишу.
Перл глянув на Шу-Шу, яка прибирала покої. Зловивши погляд панича, вона коротко кивнула й покинула кімнату.
— Я так розумію, ти не залишиш мене в спокої, поки я не розкажу?
— Навіть не надійся!
Перл видихнув.
— Гематит — мій старший брат.
— Це я вже знаю. Мені цікаво інше: чи правда те, що ви віддали йому дівчат, і що такого сталося між вами?
— Це правда.
Він тихо проговорив це й зупинив її. Вставши на ноги, підійшов до вікна.
— Моя мама прибула сюди разом із групою дослідників. Вона була чиєюсь дружиною з цієї групи, але забажала залишитися тут, з моїм батьком. У них народився Гемат, і все було чудово до того моменту, поки вона не дізналася, що вагітна мною.
Килина сіла на подушку, стискаючи в руці гребінь і уважно слухаючи його.
— Через це щось змінилося?
— Змінилося. Народивши дракона один раз, людська жінка втрачає можливість народити вдруге. Усі були стурбовані. Батько не знаходив собі місця. Усі пророкували їй смерть або ж викидень, але я все ж народився. Знаєш, у драконів є традиція називати дітей на честь каміння або мінералу. Мати назвала мене інакше.
— Перл… Перлина серед драконів, — тихо проговорила Килина, здогадавшись, про що мова.
Чоловік сумно усміхнувся.
— Я народився зарано, був кволим та майже не мав рогів. Магії теж спочатку не було. Ніяк не міг прийняти людську подобу, який там дракон? Безпомічна ящірка. Мати була перелякана. Не відходила від мене ні на мить, не підпускала нікого, лікувала мене, віддавала весь свій час і всю любов, забувши про все на світі. Я підріс, навчився базових речей, навчився приймати людську подобу, навіть магію зміг розвинути. Але вона… вона не заспокоїлася. Страх повністю заволодів нею. Вона не давала мені нормально рости, хотіла постійно бути поруч, не давала приймати рішення самому. Що їсти, коли спати, як одягатися. Заважала батькові тренувати мене, боялася, що я поранюся. Душила своєю любовʼю. Батько намагався поговорити з нею, але вона не слухала й тільки скандалила з ним.
— А Гемат?
Перл хмикнув.
— А як думаєш? Спочатку він поступався, розумів, що мама мені потрібніша. Потім ображався, намагався привернути її увагу, влаштовував істерики. Якось він так сильно на неї кричав, що вона дала йому ляпаса, назвавши егоїстом. Після цього він закрився, залишив її. Вона мучила нас, кожного по-своєму, і навіть цього не помітила. А дарма, адже в його серці посилилася ненависть, настільки сильна, що змішалася з його магією. Він почав тренуватися сам, уперше зжер чужу тінь, а у свій пʼятнадцятий день народження почав вимагати в неї вибачень. Не знаю, яка саме була розмова, але він вирішив зжерти її тінь. Тоді я вперше підняв на нього руку, не розрахував сили й навіть не зрозумів, що наробив.
Перл подивився на праву долоню та стиснув її в кулак.
— Я схопив його за горло й добряче стиснув, тріснув і кинув об дерево. Він встиг зжерти мамину тінь, а я випадково зачепив її магією. Вона не вижила.
Килина з жахом дивилася на нього.
— Брат постраждав не менше. Моє безбарвне полумʼя ледь не спалило його. Батько врятував Гематита, але він назавжди втратив можливість співати пісню дракона.
Перл на мить замовк.
— Батько був у розпачі. Розчаруванню теж не було меж. Він прогнав брата, а коли мені виповнилося шістнадцять, зробив мене доглядачем храму. А сам назавжди покинув це місце. Просто зник.
Килина мовчала.
Гребінь усе ще лежав у її руці, але вона давно перестала звертати на нього увагу.
У голові все змішалося.
Мати Перла. Гемат. Тінь. Безбарвне полумʼя. Батько, який просто пішов. І сам Перл — слабкий, кволий, задушений чужою любовʼю, а потім раптом змушений стати тим, хто має тримати весь цей храм на собі.
Їй було його шкода.
І саме це дратувало найбільше.
Килина стиснула гребінь сильніше.
— Зачекайте.
Перл обернувся до неї.
— Що значить «зжерти тінь»?
— Саме те, що звучить.
— Ні. Я хочу нормально зрозуміти.
Перл відвів погляд до вікна.
— Тінь — це частина живої істоти. Не просто те, що падає від світла. Частина сили, волі, самої сутності. Якщо її забрати…
Він замовк.
Килина відчула, як усередині все стиснулося.
— Що?
— Людина не помирає.Іноді було б краще, якби помирала.
Килина повільно підвелася.
Перл продовжив уже тихіше:
— Тіло залишається живим. Людина може дихати, ходити, їсти, іноді навіть виконувати прості накази. Але всередині майже нічого не лишається.
По спині Килини пробіг холод.
— Живий мрець…
— Приблизно.
— І це можна виправити?
— Можна повернути тінь.
У Килини одразу зʼявилася надія.
— Тоді чому…
— Бо це надзвичайно складно, — перебив він. — Потрібно, щоб тінь ще існувала. Потрібна сильна магія. І навіть тоді немає гарантії.
— А якщо її… зʼїли?
Перл нічого не відповів.
Цього було достатньо.Вона повільно відклала гребінь.
— Тобто ті дівчата…
— Так.
— Вони не просто померли?
— Не знаю, — різко відповів Перл. — Я не бачив їх після того.
Килина глянула на нього.
— Але ви знали, що він із ними зробить.
Перл напружив щелепу.
— Знав.
У грудях у неї знову піднялася злість.
— Тоді я взагалі нічого не розумію.
— Килино…
— Ні. Справді не розумію! Ви щойно розповіли мені, як намагалися врятувати власну матір від цього. Ви чудово знаєте, на що здатен ваш брат.
Перл мовчав.
— І після всього цього ви віддавали йому інших людей?!
Його погляд став важким.
— Ти не знаєш, як усе було.
— То поясніть!
— Я намагався його зупинити!
Перл різко повернувся до неї.
— І кожного разу все ставало гірше!
Він відвів погляд.
Килина відчула, як злість підіймається ще вище.
— Я вже знаю про Машуша.
Перл різко глянув на неї.
— Хто тобі розповів?
— Неважливо.
— Килино.
— Неважливо! — перебила вона. — Важливо те, що я знаю, як вам боліла його смерть. Знаю, що ви тижнями не могли спати. Ви чудово розумієте, що таке втратити когось свого.
Перл мовчав.
— То як ви могли після цього віддавати Гемату інших?!
— Бо після Машуша я зрозумів, що наступного разу загине не один!
Килина завмерла.
Він нарешті повернувся до неї повністю.
— Ти бачила, на що здатен Гемат. Думаєш, якщо я просто скажу йому «ні», він чемно розвернеться й полетить?
— Минулого разу ж полетів.
— Цього разу.
Його голос був тихим, але важким.
— А раніше?
Перл провів рукою по обличчю.
— Раніше він заходив у храм. Ламав двері. Трощив стіни. Нападав на змійок. Я бився з ним. Знову і знову.І кожного разу хтось страждав.
Він подивився на неї прямо.
— Я міг продовжувати доводити, що я сильніший брат. Міг перетворювати храм на поле бою кожного свого пробудження. А міг віддати йому кількох жінок і знати, що решта мешканців храму переживуть цей сезон.
Килина відчула огиду.
Не до нього навіть.
До самого вибору.
— І ви вирішили, що їх можна принести в жертву.
Перл здригнувся.
— Не називай це так.
— А як мені це називати?
Він не відповів.
— Ви вирішили, що життя змійок важливіше.
— Для мене — так.
Килина завмерла.
Від прямоти цієї відповіді стало ще гірше.
Перл відвів очі.
— Вони моя родина.
— А ті дівчата теж були чиєюсь родиною.
Він заплющив очі.
Килина важко видихнула.
— Якщо вам так боліла смерть Машуша… якщо ви досі памʼятаєте свою матір… то ви повинні були розуміти, що десь хтось так само чекав на тих жінок.
Перл мовчав довго.А потім тихо відповів:
— Розумів.
Килина відчула, як злість на мить змінилася розгубленістю.
Цієї відповіді вона не чекала.
— Тоді чому?..
— Бо розуміти, що робиш щось жахливе, і знати, як це зупинити, — не одне й те саме.
Він глянув на неї втомленими золотими очима.
— Я не прошу тебе мене виправдовувати.
Килина стиснула губи.Вона ще хотіла щось сказати.Щось різке.Правильне.
Але раптом зрозуміла, що не знає що.Бо ненавидіти його за це було легко.Значно складніше було дивитися на нього й бачити, що він сам чудово розуміє, наскільки огидний вибір зробив.
Перл повільно підійшов до неї.
— Ти маєш повне право злитися й зневажати мене. Але я й справді не знаю, як зарадити цій ситуації. Я постараюся цього разу зробити все, щоб подібного більше не сталося. Тому прошу — допоможи мені.
Килина розгублено подивилася йому в обличчя.
— Допомогти?
— Ти говорила, що спілкування дівчат може дати позитивний результат. Якщо це так, то я сьогодні ж організую таку зустріч. Якщо одна з них почує пісню, я всіх вас відпущу звідси.
А якщо ніхто не почує?
Ця думка прийшла одразу.
Тоді що? Усі вони просто залишаться тут до кінця сезону, а потім Гемат знову прилетить вимагати свою плату?Шанси були, по суті, пʼятдесят на пʼятдесят.
Килина опустила погляд.
Ні.На це покладатися не можна. Вона вже знає де вихід, залишилось його знайти , забрати дівчат і втекти.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Я допоможу.
***
У головній залі все підготували швидко.
Змійки принесли великий чайник, розставили чашки, тарілки з медовими коржиками, горіхами, сухими ягодами й маленькими солодкими пиріжками. На низькому столі зʼявилися фрукти, кілька глечиків із водою та навіть мисочка з варенням.
Килина здивовано оглянула все це.
Перл, схоже, вирішив зробити вигляд, ніби це не зустріч полонянок, а звичайне гостювання.
Коли почали приводити дівчат, у залі стало незвично тихо.
Першою зайшла Лукерія. Побачивши Килину, вона зупинилася так різко, що змійка позаду ледь не врізалася їй у спину.
За нею зʼявилася Марʼяна, потім Ружена, Станіслава й Світозара.
Кожна реагувала майже однаково.
Спочатку недовіра.
Потім здивування.
А тоді погляд починав бігати від одного обличчя до іншого.
— То ви справді існуєте… — першою тихо промовила Марʼяна.
— Люди… — ледь не заплакала Станіслава.
Ружена пирхнула.
— А кого ти очікувала побачити? Ще сім драконів?
— Я просто… давно нікого…
Станіслава мовчки перехрестилася. Вона притиснула долоню до грудей і довго дивилася на Килину. Тепер уже без того переляку, який був у коридорі.
Килина кивнула їй.
Та обережно відповіла тим самим.
Лукерія тим часом розглядала всіх із відкритою цікавістю.
Всеславу привели останньою. Княжна зупинилася на порозі й повільно оглянула присутніх.
Спершу жінок.
Потім стіл.
А тоді — саму залу.
Її погляд затримався на золоті, коштовному камінні в стінах і величезних колонах.
— Нарешті, — промовила вона. — Хоч одна розумна думка в голові цього дракона.
Вона підійшла до столу й сіла так, ніби місце на чолі вже належало їй.
Килина мовчки спостерігала.
Зісі, яка стояла біля дверей, скривилася.
Шу-Шу швидко штовхнула її ліктем.
Килина помітила, що змійки не залишили залу відразу. Вони дочекалися, поки всі сядуть, перевірили двері й вікна, а потім одна за одною вийшли.
Шу-Шу залишила двері прочиненими рівно настільки, щоб чути, якщо почнеться галас.
Біля кожного вікна теж залишилося по змійці.
Нагляду не було видно.
Але він був.
— Нам сказали, що ми можемо поговорити самі, — промовила Килина, сідаючи біля столу.
— Самі? — Світозара кивнула в бік дверей. — А це тоді що?
— Вони не слухають.
Декілька секунд усі мовчали.
Ситуація була настільки незвичною, що ніхто не знав, із чого почати.
Марʼяна першою потягнулася до чашки.
— А чай можна?
Ружена пирхнула.
— Думаю, нас за це не стратять.
Напруга трохи спала.
Дівчата почали роздивлятися одна одну, ставити обережні запитання: хто звідки, скільки часу тут сидить, у яких покоях живе, що змійки розповідали про інших.
Швидко зʼясувалося, що кожна знала про решту лише уривками.
«Та, що постійно плаче».
«Та, що ламала замок».
«Та, що просила нитки».
«Та, що молиться».
«Княжна».
І тепер ці дивні описи раптом отримали обличчя й голоси.
— То це ти Ружена? — Марʼяна широко розплющила очі. — Мені сказали, що ти зламала двері.
— Замок, — виправила та. — Двері були добрі.
Лукерія засміялася.
Навіть Станіслава ледь усміхнулася.
Всеслава сиділа мовчки, поки її погляд не зупинився на Килині.
— Отже, це ви.
Килина підняла брови.
— Я.
— Кожумʼяка.
— Так.
Всеслава повільно відпила чай.
— Тато прислав вас по мене?
— Князь прислав людей по мого діда. Я пішла замість нього.
— І досі тут.
Килина трохи насупилася.
— Як бачите.
— Саме це я й бачу.
У голосі княжни зʼявилася тонка насмішка.
— Мені цікаво, Кожумʼяко, скільки ще часу вам потрібно, щоб виконати настільки просте доручення?
У залі стало тихіше.
Ружена глянула на Всеславу з невдоволенням.
— Просте?
Княжна навіть не повернула до неї голови.
— Я звертаюся не до вас.
Ружена стиснула губи.
Килина повільно поставила чашку.
— Я шукаю спосіб вивести нас усіх.
— Усіх?
— Усіх.
Всеслава усміхнулася.
— Як шляхетно.
Килині ця усмішка зовсім не сподобалася.
— Ви щось хочете сказати, княжно?
— Хочу.
Всеслава поклала долоні на стіл.
— Мені змійки багато чого розповіли про вас.
— Сумніваюся.
— Вони дуже балакучі, коли думають, що просто розповідають кумедну історію.
За дверима хтось тихо заворушився.
Всеслава продовжила:
— Ви вільно ходите по храму. Готуєте на кухні. Буваєте в бібліотеці. Гуляєте садом. Сам дракон проводить із вами час.
Дівчата з цікавістю глянули на Килину.
Всеслава трохи нахилила голову.
— Просто дивно. Ми всі сидимо під замками, а вам чомусь дозволено значно більше.
— Я теж полонянка.
— Звичайно.
Цього разу в її голосі вже не було навіть спроби приховати глузування.
Килина відчула, як усередині підіймається роздратування.
— Говоріть прямо.
— Добре.
Всеслава відкинулася на подушки.
— Чому ви досі мене не врятували?
— Я працюю над цим.
— Уже скільки?
— Достатньо, щоб зрозуміти, що ламати головою стіни — поганий спосіб утечі.
Ружена ледь помітно усміхнулася.
Всеслава глянула на неї, і та одразу відвела очі.
— А може, справа зовсім не в стінах?
Килина примружилася.
— У чому ж?
— У драконі.
Тиша стала густішою.
Всеслава повільно оглянула Килину з голови до ніг.
— Хоча… мушу визнати, я здивована.
— Чим?
— Тим, що він узагалі вами зацікавився.
Лукерія тихо втягнула повітря.
Станіслава насупилася.
Всеслава ж продовжила спокійно:
— Ви велика. Груба. Руки, як у чоловіка. Волосся обрізане. Ні манер, ні жіночої витонченості.
Килина відчула, як щелепа сама стискається.
— Всеславо, досить, — тихо сказала Світозара.
Княжна повернула до неї голову.
— Княжно Всеславо.
Світозара замовкла.
— Я лише намагаюся зрозуміти, — продовжила вона. — Що саме він у вас знайшов.
— А вам обовʼязково це розуміти?
— Мені обовʼязково розуміти, чи можна вам довіряти.
Килина вже знала, куди це йде.
Всеслава усміхнулася.
— Бо якщо ви настільки добре ладнаєте з нашим викрадачем, виникає дуже просте питання.
— Яке?
— Ви ще справді збираєтеся нас рятувати?
Марʼяна занепокоєно глянула на Килину.
Лукерія вже не приховувала цікавості.
Ружена насупилася.
— Вона ж сказала, що збирається.
— Вона багато чого може сказати, — холодно відповіла Всеслава. — Я бачу лише те, що Кожумʼяка чудово влаштувалася.
— Вона прийшла сюди добровільно заради вас, — втрутилася Станіслава.
— І що?
— Це вже більше, ніж зробив хтось інший.
Очі Всеслави звузилися.
— Я вас не питала.
— А я все одно сказала.
Килина здивовано глянула на Станіславу.
Всеслава повернулася до неї.
— Добре. Тоді спитаю інакше.
Вона нахилилася вперед.
— Кожумʼяко, ви з ним спите?
У Килини на мить спорожніло в голові.
— Що?
Лукерія прикрила рот рукою.
Марʼяна почервоніла.
Ружена вилаялася собі під ніс.
Всеслава ж дивилася прямо на неї.
— Ви мене чули.
— Ви зовсім…
— Бо це багато чого пояснило б.
Килина повільно підвелася.
— Обережніше.
— А що? — княжна теж підвела підборіддя. — Може, ви вже віддалися йому, а тепер просто водите нас за ніс? Сидите тут, обіцяєте порятунок, а самі чекаєте, поки дракон назве вас своєю парою?
— Княжно! — обурилася Станіслава.
— Замовкніть.
— Ні, це вже занадто, — втрутилася Ружена. — Я її не знаю, але такого вона не заслужила.
— А ви звідки знаєте?
— Бо бачу.
— Ви бачите те, що вам показують.
Лукерія задумливо покрутила чашку в руках.
— Але питання, якщо чесно, не зовсім безпідставне.
Килина різко глянула на неї.
— Серйозно?
Лукерія знизала плечима.
— Я не кажу, що княжна права. Але якщо він справді дозволяє вам більше, ніж усім нам, цікаво, чому.
Марʼяна тихо додала:
— Мені теж…
Вона одразу опустила очі.
— Тобто? — Килина глянула на неї.
— Нічого. Просто… страшно. Ми вас майже не знаємо.
Ось воно.
Всеслава цього й хотіла.
Килина побачила це по її обличчю.
Княжна вже не просто допитувала її. Вона кидала слова й дивилася, які з них проростуть.
— Ви хочете знати, чому мені дозволяють більше? — Килина повільно обвела всіх поглядом. — Бо я не рознесла свої покої, не намагалася нікого вкусити, вдарити чи стрибнути зі скелі. Я почала говорити зі змійками. Допомагала їм. І використала це, щоб отримати можливість ходити храмом.
— Як зручно, — протягнула Всеслава.
— Так. Зручно. Бо я прийшла сюди не для того, щоб красиво страждати.
Ружена фиркнула.
— Оце правильно.
Всеслава холодно глянула на неї.
— А ви, княжно, — продовжила Килина, — можете думати про мене що завгодно. Але якщо хочете вибратися звідси, вам доведеться хоча б не заважати.
— Я не збираюся залежати від вас.
— Тоді рятуйтеся самі, — випалила Кожумʼяка.
Всеслава підвелася.
— Дами, ви тільки-но послухайте. Людина, яка взяла гроші в самого князя, не робить своєї роботи й навіть не страждає. Як це взагалі виглядає?
Дівчата замовкли.
— Як зрада? — невпевнено спитала Лукерія.
— Ну, подумаєш. Навіть якщо вона його спокусила, рятувати власну шкуру природно, — встрягла Світозара.
— Та не було такого! — Килина аж підскочила.
— Кажуть, що на війні всі методи добрі.
Ружена хмикнула.
— А я думала, що Кожумʼяки славляться силою, а не розпущеністю.
Станіслава насупилася.
— Досить. Не говоріть такі огидні речі без доказів.
— А хіба це не блуд? — поцікавилася Лукерія. — Та ще й із драконом, Боже… Та навіть повії на таке не погодяться.
Килина стиснула кулаки.
— Дами, ну досить, — Всеслава зробила співчутливе обличчя. — Якщо пані Килина це робить заради нас, то це, напевно, не підлягає моралі. У будь-якому разі пані Килина благородно нас рятує.
Дівчата знову замовкли.
Килина заплющила очі та зітхнула.
Огидний гадючник… Ні, вона бачила справжніх гадюк. Цим змійкам і в голову не прийшло б звинувачувати її в чомусь подібному.
— Добре, неважливо. Давайте всі видихнемо, — Всеслава натягнула солодку усмішку. — Наша мета — вибратися звідси. Потрібно діяти спільно. Пані Килино, ви маєте конкретний план дій?
Килина кивнула. Нарешті княжна почала думати раціонально.
— У мене є план храму. Думаю, я зможу знайти вихід і вивести вас.
Всеслава задумливо глянула на Килину.
— План храму? І що? Храм великий? Багато дорогоцінних кімнат? Є кімнати, покриті золотом?
— Навіщо нам кімнати, покриті золотом? — перепитала Ружена.
Всеслава повільно провела пальцями по золотому краю чашки.
— План дасть нам зрозуміти, скільки тут ще кімнат.
— Навіщо? — запитала Марʼяна.
Всеслава глянула на стіни.
На коштовне каміння.
На старовинні прикраси храму.
— Ви взагалі бачите, де ми сидимо?
Килина відчула, як усередині знову щось неприємно ворухнулося.
— Бачимо.
— Тут багатства більше, ніж у деяких князівствах.
Ружена нахмурилася.
— І вони належать дракону.
Всеслава усміхнулася.
— Коли я повернуся додому, батько збере дружину. Якщо цей храм можна взяти силою — його візьмуть.
Килина дивилася на неї вже зовсім інакше.
— Ви хочете пограбувати храм?
— Пограбувати?
Всеслава навіть образилася.
— Дракон викрадає князівських дочок, тримає людей у полоні й сидить на горах золота. Це не пограбування. Це відшкодування.
— А змійки?
— Що змійки?
— Вони тут живуть.
Всеслава знизала плечима.
— Нехай розповзуться.
У Килини перед очима миттю зʼявився Шаас.
Його маленькі руки, якими він обіймав її за ногу.
Зісі, що ховала перелякане обличчя.
Шу-Шу.
Фушш.
Усі вони.
— А якщо не розповзуться?
Всеслава подивилася на неї.
— Тоді це буде їхня помилка.
У залі стало тихо.
Обличчя Килини потемніло.
— Ваша світлосте, ви хоч розумієте, про що говорите? Ви готові повернутися сюди з дружиною, яка, скоріше за все, не виживе після зустрічі з драконом, заради коштовностей?
— Я погоджуюся, це безумство! — заявила Марʼяна.
Дівчата почали тихенько обурюватися. Всеслава відчула, що втратила підтримку, й одразу вигукнула:
— Я думаю про князівство! Скільки бідних можна нагодувати за ці скарби!
— Ага, і принести їм біль, погубивши вояків, — фиркнула Станіслава.
— Досить, ніхто повертатися не буде, — перебила їх Килина. Вона відкинула розмови про багатство, зараз це було неважливо. — Наше завдання зараз — вибратися. План такий: я знайду вихід і заберу вас усіх. Будьте напоготові.
***
Килина лежала на спині у своїх Сапфірових покоях і дивилася в стелю.
День ніяк не хотів закінчуватися в її голові.
Спочатку Перл.Його розповідь про матір. Про Гематита. Про те, як усе зламалося ще тоді, коли вони були дітьми. Про тіні. Про дівчат, яких він віддавав братові.
Потім зустріч.Всеслава.Її слова.Її огидні натяки.Погляди інших дівчат.А потім ще й розмови про золото, дружину й повернення до храму.
Килина перевернулася на бік і натягнула ковдру вище.
От же ж день.
Один із найважчих у її житті.
І це при тому, що вона вже встигла побитися з драконом, мало не задихнутися у вогні, опинитися в полоні й дізнатися, що її викрадач шукає собі жінку.
А сьогодні все було якось інакше.Сьогодні було важко не тілу.Голові.Вона заплющила очі.
Перл не був хорошим.Але й чудовиськом, яким вона намагалася його собі уявити, він теж не був.
Всеслава була жертвою.Але це не заважало їй бути нестерпною, жорстокою й жадібною.
Змійки були слугами дракона.Але чомусь саме поруч із ними Килина останнім часом почувалася найбезпечніше.
Усе змішалося.Нічого не було простим.
— От же ж гидота… — пробурмотіла вона в подушку.
Хотілося додому.До матері.До діда.До запаху шкур, диму й звичайного людського життя.
Хоча тепер навіть думка про шкури чомусь не заспокоювала так, як раніше.
Килина сердито зітхнула й перевернулася на інший бік.
Думати досить.Завтра вона знову візьметься за карту.Знайде вихід.А далі вже буде видно.
З цією думкою вона нарешті провалилася в сон.
***
Спочатку була музика.
Тиха.
Майже нечутна.
Килина насупилася уві сні й повернула голову.
Мелодія не зникла.
Навпаки.
Стала ближчою.
До неї додався голос.
Чийсь спів.
Високий, чистий, дивний.
Килина повільно розплющила очі.
І завмерла.
Над її ліжком літали пташки.
Маленькі.
Не більші за долоню.
Їх було з десяток.
Вони кружляли під стелею, перелітали від колони до колони, сідали на край ліжка й знову здіймалися в повітря.
Килина кліпнула.
Пташки не зникли.
— Що за…
Одна з них підлетіла просто до її обличчя, зависла на мить у повітрі, а потім різко повернулася до дверей.
Інші полетіли за нею.
Килина сіла.
Музика продовжувала грати.
Тепер вона чула її значно чіткіше.
Десь далеко співали.
Не одна людина.
Багато.
Килина спустила ноги з ліжка.
Двері були відчинені.
Це одразу здалося неправильним.
Вона повільно підвелася.
— Шаас?
Ніхто не відповів.
Пташки вже чекали в коридорі.
Килина вийшла за ними.
Коридор був порожній.
Коштовне каміння на стінах світилося мʼяко, але якось інакше, ніж зазвичай. Світло ніби пульсувало в такт мелодії.
Килина озирнулася.
А тоді побачила її.
Попереду, в кінці коридору, стояла висока жінка.
Майже такого ж зросту, як сама Килина.
Широкі плечі.
Сильне тіло.
Довге волосся.
Великі роги.
Жінка стояла до неї спиною.
Жінка повільно обернулася.
Сині очі блиснули.
Килина перестала дихати.
Вона вже бачила це обличчя.
Сапфіра.
Богиня-мати дивилася прямо на неї.
А потім усміхнулася.
Не сказала ні слова.
Просто повернулася й пішла вперед.
— Стійте…
Сапфіра не зупинилася.
Пташки закружляли навколо неї.
Килина сама не зрозуміла, чому пішла слідом.
Музика ставала голоснішою.
Коридори змінювалися.
Чи, може, їй тільки здавалося.
На стінах рухалися старі фрески.
Дракони на них розправляли крила.
Коштовності світилися в ритм співу.
Десь лунав сміх.
Килина прискорила крок.
Сапфіра весь час ішла попереду.
Не озиралася.
Лише час від часу Килина бачила її профіль і легку усмішку.
Попереду зʼявилося світло.
Вони вийшли в сад.
Килина зупинилася.
Саду вона майже не впізнала.
Він був повний людей.
Ні.
Не людей.
Драконів.
Десятки людиноподібних постатей ходили між деревами. Чоловіки й жінки з рогами різних кольорів, довгим волоссям, коштовними прикрасами й дивним одягом.
Хтось танцював.
Хтось сміявся.
Хтось сидів на траві.
Декілька драконів грали на інструментах, яких Килина ніколи раніше не бачила. Один тримав щось схоже на довгу вигнуту сопілку. Інший торкався пальцями тонких металевих пластин, і від кожного дотику повітря ніби дзвеніло.
А навколо співали.
Усі.
Мелодія проходила крізь сад, крізь дерева, крізь каміння.
Килина відчула, як по руках побігли мурахи.
Це було красиво.
Надто красиво.
Сапфіра стояла попереду.
Навколо неї танцювали пташки.
Килина повільно підійшла ближче.
— Що це?
Сапфіра не відповіла.
Лише простягнула до неї руку.
Килина глянула на долоню.
Потім на її обличчя.
Зробила ще один крок.
Холод ударив одразу.
Килина різко вдихнула й розплющила очі.Небо над нею було темно-синім.Схід тільки починав світлішати, вона лежала на траві.
Килина миттю сіла, серце закалатало.
Сад.Вона була в саду!Боса, у нічній сорочці, просто перед жертовником Сапфіри.
Килина повільно повернула голову.
Золота статуя височіла над нею так само, як завжди, нерухома в мовчазна.
Сині камені замість очей дивилися кудись поверх її голови.
— Ні…
Килина підвелася так різко, що ледь не перечепилася.
Озирнулася.
Ні пташок.Ні драконів.Ні музики.Лише холодний передсвітанковий сад.
Вона притиснула долоню до грудей.Серце билося так сильно, що аж боліло.
Як вона сюди потрапила?
Килина глянула на власні босі ноги, на мокру від роси сорочку, на стежку, що вела назад до храму.
Вона нічого не памʼятала.Тільки музику, пташок і Сапфіру.
Килина ще раз глянула на статую.
— Що за чортівня…