Налаштування читання
Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.
Розділ 6
Вдихнувши свіже повітря на повні груди, Килина повільно видихнула. Нарешті навколо неї були трави та дерева, адже за весь цей час вона думала, що збожеволіє від блиску кімнати та напівтемряви кухні.
Шаас та Шійсі весело кружляли навколо неї, нетерпляче чекаючи, коли Кожум’яка нарешті розкаже їм про гриби.
Трохи пройшовшись хащами, Килина виявила в траві печериці. Діставши їх, вона вклала змійкам у руки по одній.
— Це печериці, уважно дослідіть тут траву і збирайте точно такі самі.
Змійки активно закивали та кинулися на пошуки, абсолютно забувши про дівчину. Килина хмикнула. Це був прекрасний шанс для її власного дослідження.
З боку саду храм здавався чимось неймовірним. Він не був схожий на князівські палати чи бодай на якусь будівлю, яку вона колись бачила. Зовні він був дуже химерним, вирізьбленим просто в скелі. Від його величі перехоплювало подих: колони, вікна й невеликі скульптури драконів, а навколо — величезний зарослий сад.
Килина попрямувала садом, сходячи з очевидних стежок. Тут має бути вихід та шлях, яким можна безпечно спуститися з гори.
Килина продиралася крізь густі чагарники, руками відсуваючи від обличчя довгі гілки. Сад тільки здалеку здавався гарним та доглянутим, варто було зійти зі стежки, як починалася справжня дика хаща. Трава місцями доходила їй майже до пояса, чіплялася за штани та плуталася між ногами, а колючі кущі раз у раз хапали за сорочку, наче навмисно намагаючись затримати.
— От же ж… — невдоволено пробурмотіла вона, вчергове відчеплюючи від рукава якусь колючку.
Кожумʼяка озирнулася. Шааса та Шійсі вже не було видно, але десь далеко за спиною чулося їхнє веселе шипіння. Схоже, гриби зайняли малечу надовго.
І чудово.
Килина пригнулася, пролізаючи під низькою гілкою, та рушила далі. Якщо храм і справді був вирізьблений у самій горі, десь тут мав бути спуск. Перл же якось приніс її сюди, та й змійки навряд чи все життя сиділи всередині. Значить, вихід точно є, треба лише його знайти.
Чим далі вона відходила від храму, тим густішими ставали хащі. Старі дерева росли майже впритул одне до одного, їхнє коріння випирало із землі, змушуючи уважно дивитися під ноги. Килина кілька разів перечепилася, тихо вилаявшись, але вперто продовжувала йти вперед.
Раптом крізь дерева пробилося яскраве сонячне світло.
Килина примружилася.
— Ага…
Попереду явно закінчувалися хащі.
Вона прискорила крок, руками розсунула останні високі стебла трави та ступила вперед.
З-під ноги посипалося дрібне каміння.
Килина завмерла.
Кілька камінців зникли просто перед нею, і лише через декілька митей десь далеко внизу почувся глухий стукіт.
Серце боляче гупнуло в грудях.
Дівчина повільно опустила очі.
Просто перед носком її чобота закінчувалася земля.
— Йой…
Килина різко відсахнулася назад, але пʼята зачепилася за корінь. Вона втратила рівновагу, замахала руками та ледве встигла схопитися за найближчу гілку. Та голосно хруснула, прогинаючись під її вагою.
— Тільки не ламайся… тільки не ламайся!
Килина підтягнулася, впала колінами в траву та поспіхом відповзла подалі від краю.
Декілька секунд вона просто сиділа на землі, важко дихаючи та дивлячись на хащі перед собою.
Потім обережно, уже майже на чотирьох, знову підповзла до краю й визирнула вниз.
Перед нею відкривалася величезна прірва. Скеля прямовисною стіною йшла кудись униз, гублячись серед дерев та каміння. Десь далеко внизу виднілися верхівки сосен, які звідси здавалися маленькими кущиками.
Килина скривилася.
— Ну звичайно… А я вже подумала, що мені сьогодні хоч у чомусь пощастило.
Вона лягла животом на траву та обережно визирнула ще трохи далі, намагаючись розгледіти схил праворуч і ліворуч.
Ні.
Якщо тут і можна було спуститися, то хіба що один раз у житті.
Килина відповзла від краю та сіла, обхопивши коліна руками.
Один шлях можна було викреслити.
Так, продовження добре лягає після сцени з прірвою. Килина не відмовляється від задуму після першої невдачі, а відразу шукає інший варіант. Виправляю тільки мову та трохи дії:
У голові промайнула чудова ідея: якщо йти вздовж прірви, то, можливо, вдасться вийти на якийсь безпечний схил.
Вона встала на ноги, приклала руку до лоба, роблячи «піддашок», та злегка примружила очі, сфокусувавши зір і розглядаючи, в який саме бік тягнеться край прірви.
Недовго думаючи, вона дійшла висновку, що потрібно йти праворуч, адже хащів там було менше, а це означало, що шлях буде безпечнішим.
На мить Килина прислухалася, чи часом не шукають її змійки. Почувши тільки звуки саду, вона сміливо попрямувала прокладеним для себе шляхом.
Воюючи з травою та хащами, кілька разів чіпляючись за коріння, дівчина все ж помітила, що прірва і справді стає менш стрімкою, переходячи в круті схили, якими ще не можна було спускатися, але принаймні з’явилася надія, що вихід усе ж є.
Вмить Кожум’яка зціпила зуби від різкого болю — вона вдарилася носком чобота об якийсь камінь.
Глянувши собі під ноги, дівчина побачила, що з трави стирчали напівпрозорі нарости невеликого циркону. Придивившись, вона помітила, що ці кристали були розкидані по всіх заростях, наче гриби. Трохи здивувавшись, Килина акуратно оминула їх та продовжила свій шлях.
І, на превелику радість, помітила, що схил став більш пологим. Попрямувавши до нього, дівчина різко зупинилася, завмерши на місці.
— Що за…? — тихо видала вона.
Перед нею були старі кам’яні сходи, зарослі травою та мохом, подекуди навіть потріскані. Вони вели вниз по схилу.
Килина ковтнула слину та попрямувала ними вниз. Напевно, це і був вихід! Це неймовірна вдача!
Або грандіозний провал.
Саме провал найкраще описував розчарування дівчини. Сходи вели не до омріяного виходу, а до якогось жертовника, посеред якого стояла велика статуя гарної рогатої жінки.
Килина обійшла її.
Статуя була із золота, трохи вища за саму Килину. Її очі та роги були майстерно зроблені із синього дорогоцінного каміння. Жінка мала досить міцну статуру та була вбрана в дивне ритуальне вбрання. А головне — її поза нагадувала виступ: складалося враження, що вона співає.
— Це Сапфіра, богиня-мати, — почувся за спиною голос Перла.
— Ііііх! — скрикнула дівчина. Від несподіванки серце пішло в пʼяти, тіло здригнулося, Килина відчула, як від переляку скрутило кишки.
Перл спокійно стояв на сходах неподалік жертовника, дивлячись на статую. Він ліниво перевів погляд на Килину.
— Що ви тут робите? — неочікувано запитала вона, випередивши слова дракона.
— Напевно, це мало бути моє запитання, але тим не менш, напевно, слідкую за тобою.
— І як довго?
— Приблизно з того часу, як ти оминула грушеві дерева. Розумієш… я під ними відпочивав, і, Господи… тобі варто хоч іноді дивитися під ноги. Хоча трохи забавно було спостерігати, як ти ледь не полетіла в прірву.
Килина незадоволено скривилася.
— Ну, погуляли — і досить. Давай, топ-топ, повертаємось у храм, — він указав пальцем на місце, звідки вона прийшла.
— Що це за місце? Невже тут когось приносять у жертву? — не відступала Килина. Навіть якщо він її покарає і більше не випустить із покоїв, вона хоче хоча б знати, куди ноги її привели.
— Нууу… можна і так сказати, — якось із зупинками протягнув він.
— А ця статуя? Ви сказали, що це богиня-мати?
Перл зітхнув і сів на сходинку вище.
— Є така старовинна байка… міф. Дракони настільки довго живуть на землі, що самі вже не памʼятають, звідки вони взялися.
Вони ні в що не вірили, лише підкорялися загальноприйнятим правилам та традиціям свого суспільства, ну і найсильнішому дракону — королю серед королів. Його звали Обсидіан. Усі дракони безумовно поважали його за силу та стійкість.
Багато самиць драконів хотіли мати з ним родину. Під час шлюбних сезонів усіляко намагалися привернути його увагу до себе, але він сам поклав око на сильну та талановиту Сапфіру — популярну драконицю, яка співала прекрасні пісні. Дуже довго вмовляв її та нарешті зміг завоювати її серце.
Але після цього волелюбна Сапфіра стала лише гарним додатком до його скарбів.
Виявилося, що Обсидіан просто обожнював свою славу та жінок, які дарували йому увагу. І через деякий час у домі зʼявилася Рубеліт. Вона стала конкуренткою Сапфіри, ба більше — народила хлопчика, спадкоємця, а вагітну Сапфіру отруїла.
Дівчинка в животі Сапфіри врятувала матір, забравши всю отруту на себе.
Сапфіра хотіла добитися справедливості, але Обсидіан навіть слухати її не став. Втрата доньки не була для нього важливою, адже він цінував тільки синів, а Рубеліт ще й хвалилася, що носить під серцем уже другого сина. Усі інші дракони також не заступилися за неї.
Сапфіра втратила глузд. Вона використала всю свою магічну міць і прокляла драконів:
«— Як я втратила своє дитя, так і вам більше ніколи не бачити дочок.»
Сказавши це, вона зникла.
А вже через декілька літ дракони зрозуміли, що дівчатка більше не народжуються. Тоді почався справжній хаос. Чоловіки подуріли, викрадаючи чужих жінок та намагаючись продовжити свій рід. Одна дракониця могла за своє життя народити близько двадцяти хлопчиків від різних самців. На вік узагалі ніхто не дивився.
А коли жінки почали помирати від старості, молоді дракони почали молитися Сапфірі, прохаючи, аби вона хоч трохи послабила своє прокляття.
І вона їх почула.
На старому кладовищі вона явилася перед молодими драконами, які ховали свою стареньку матір. Вона порадила їм шукати пару серед людських жінок, а щоб дракони народжувалися живими — обовʼязково співати.
Минуло немало часу, перш ніж дракони зрозуміли, що не кожна людська жінка чує драконячий спів. Без співу потомство народжується мертвим, а на пошук підходящої жінки можуть піти роки.
Драконів значно поменшало, але вони все одно дякують Сапфірі за милосердя, яке вона проявила, незважаючи на власний біль.
Перл на мить замовк, а потім додав:
— До речі, саме тут проводили шлюбні сезони. І покої, в яких ти живеш, належали їй.
Килина ще декілька секунд мовчки дивилася на статую. Тепер образ рогатої жінки здавався їй зовсім іншим. Вона перевела погляд на Перла, потім знову на Сапфіру, і повільно насупила брови.
— Хвилинку… — протягнула вона. — Тобто Сапфіра прокляла драконів через те, що її чоловік поводився з нею як з річчю?
Перл трохи скривився.
— Якщо дуже сильно спростити цю історію, то можна сказати й так.
— Її не слухали, її почуття нікого не цікавили, а коли вона втратила дитину, усім було байдуже?
— Я щойно це розповів.
Килина повільно кивнула, наче остаточно переконалася у власних думках.
— І після всього цього ви поклоняєтесь їй, просите в неї милосердя, дякуєте за можливість мати дітей…
Перл примружив очі.
— Мені вже не подобається, до чого ти ведеш.
— …а потім викрадаєте жінок, замикаєте їх у кімнатах і чекаєте, котра з них погодиться народжувати вам дітей.
Перл відкрив рота, але Килина не дала йому вставити слова.
— Ти взагалі розумієш, наскільки це безглуздо? Сапфіра прокляла ваш рід саме через таке ставлення! А ви після цього вирішили, що найкращий спосіб виправити ситуацію — робити те саме з іншими жінками?
— Це зовсім інше.
— Ага, звичайно.
— Килино…
— Ні, мені просто цікаво! — вона розвела руками. — Ви побудували їй жертовники, назвали її богинею-матірʼю, співаєте їй пісні, а самі навіть не зрозуміли, за що вона вас прокляла!
Золоті очі Перла звузилися.
— А що, по-твоєму, ми повинні робити?
— Не викрадати людей для початку!
— Чудово! — він плеснув долонями по колінах і підвівся. — І що далі?
Килина трохи розгубилася від питання.
— Що значить «що далі»?
— Саме те й значить. От я дракон. Великий, страшний, небезпечний дракон, — він показово розвів руки. — Мені потрібно знайти людську жінку, яка почує мою пісню. І як ти собі це уявляєш?
— Ну…
— Прилетіти в село?
— Наприклад.
Перл пирснув.
— Прекрасно. Прилітаю я, значить, у село. Люди бачать дракона. Що вони роблять?
Килина мовчала.
— Біжать, — сам відповів він. — Хтось хапає дітей, хтось ховається в погребі, хтось біжить до церкви, а найхоробріший дурень дістає вила і намагається мене заколоти.
Килина ледь помітно стиснула губи, стримуючи усмішку.
— Можу перетворитися на людину, — продовжив Перл. — Приходжу до села ось таким. Гарно вдягнений незнайомий чоловік без родини, без землі, без знайомих, зате з рогами. І починаю питати, чи не хоче якась молода дівчина піти зі мною невідомо куди, жити в горі й народжувати драконів.
Килина вже не стрималась і хмикнула.
— Роги можна сховати.
— О! Тоді все вирішено! — Перл сплеснув руками. — Збрешу про те, хто я, привезу сюди, а вже потім покажу роги й скажу: «До речі, люба, я дракон, а тепер послухай, чи чуєш ти мою магічну пісню». Це, безперечно, набагато чесніше.
Килина нахмурилася.
— Можна просто сказати правду.
— Кому?
— Жінці.
— Якій жінці?!
Кожумʼяка знову замовкла.
Перл підійшов ближче до статуї та поклав долоню на холодний золотий постамент.
— Ти не розумієш головного. Я не можу подивитися на жінку й зрозуміти, чи підходить вона. Не можу понюхати, торкнутися чи заглянути їй в очі. Вона повинна почути пісню. А таких жінок мало. Дуже мало. Я можу провести роки серед людей і не знайти жодної.
— То це дає тобі право їх красти?
— Ні, — несподівано спокійно відповів він.
Килина завмерла.
Перл відвів від неї погляд.
— Але іншого способу, який справді працює, дракони так і не придумали.
— Дуже зручно.
— А ти придумай.
Килина підняла брови.
— Що?
— Придумай, — повторив він, повернувшись до неї. — Ти ж розумна. Принаймні сама так думаєш. Скажи мені, як страшному дракону знайти серед тисяч людських жінок одну, яка здатна почути його пісню, переконати її добровільно покинути родину, дім, усе своє життя й оселитися серед істот, якими її з дитинства лякали?
Килина відкрила рота, але відповіді одразу не знайшла.
— І бажано, — додав Перл, піднявши палець, — щоб за цей час мене не спробував убити якийсь Кожумʼяка.
Дівчина повільно примружила очі.
— Оце зараз було зайве.
— Зате правда.
— Мій батько просто так нікого не вбивав.
— Звичайно. Дракон сам випадково впав на його булаву.
Килина сердито видихнула через ніс.
— Все одно викрадати жінок неправильно.
— Я не казав, що правильно.
Цього разу вона не знайшлася з відповіддю.
Перл зітхнув.
— Моя мати так само була викрадена, і я завжди знав, що вона сумує за своїм колишнім життям. Але, повторюсь, у мене немає іншого виходу. Ні в кого з нас немає. Можливо, Сапфіра колись почує наші молитви знову й дозволить дівчаткам народжуватися, і тоді викрадення припиняться.
Килина завмерла. Точно! Якщо він молодий дракон, значить, його мама теж була людиною.
— Твоя мати була людиною? — перепитала вона. — Що з нею сталося?
Перл роздратовано подивився на неї, даючи зрозуміти, що більше не має наміру нічого їй пояснювати.
— Ой-ой, — за спиною дракона почувся голос Шааса.
Він озирнувся. Його обличчя одразу стало суворим.
На сходах стояли змійки з кошиками грибів.
Перл схрестив руки.
— Так-так… Схоже, комусь доведеться сьогодні допомагати Фушшу в бібліотеці.
Шаас винувато опустив голову, міцніше вчепившись маленькими пальцями в ручку кошика. Шійсі, яка ще хвилину тому радісно несла свою здобич, тепер намагалася сховатися за його спиною, хоча через кошик, набитий грибами, виходило це не дуже вдало.
— Паничу… ми тільки гриби збирали, — тихенько пробурмотів Шаас.
— Бачу, — Перл красномовно глянув на кошики. — А ще бачу, що ви десь загубили Килину.
— Ми її не губили! — Шійсі визирнула з-за плеча Шааса. — Вона сама загубилася!
Килина піджала губи, намагаючись не засміятися.
— Я не загубилася.
— Тим більше! — змійка миттю вказала на неї пальцем, наче це повністю знімало з неї будь-яку провину.
Перл повільно потер перенісся.
— Вам доручили слідкувати за нею.
— Взагалі-то, це я запропонувала піти в сад, — втрутилася Килина. — Вони тут ні до чого.
Золоті очі одразу перемістилися на неї.
— А я хіба сказав, що ти ні до чого?
Килина замовкла.
— От і чудово. Ви двоє допомагаєте Фушшу в бібліотеці, а ти повертаєшся до своїх покоїв.
— Але паничу! — жалібно протягнув Шаас. — Там пилюки багато!
— Значить, буде менше.
Шійсі скривилася так, наче її щойно прирекли на каторгу.
Килина зітхнула.
— Не карайте їх. Я навмисно відійшла, коли вони відволіклися. Вони навіть не знали, що я збираюся шукати вихід.
Шаас різко підняв голову.
Перл теж завмер.
Килина зрозуміла, що останню частину можна було й не говорити.
— Вихід? — перепитав дракон.
— Ну…
— Ти шукала вихід?
Килина відвела очі в бік статуї.
— А що мені ще шукати? Гриби я вже знайшла.
Перл декілька секунд мовчки дивився на неї, а потім несподівано хмикнув.
— Принаймні не брешеш.
— А сенс? Ви ж, як виявилося, весь час за мною слідкували.
— Саме тому й не бачу сенсу замикати тебе назад за першої ж спроби втечі.
Килина здивовано повернулася до нього.
— Не бачите?
— Килино, ти ледь не впала з прірви через пів години після того, як отримала можливість вільно пройтися садом. Якщо так піде й далі, мені навіть не доведеться тебе ловити.
Змійки тихенько захихотіли.
Кожумʼяка сердито глянула на них.
— Дуже смішно.
— Мені було, — спокійно погодився Перл.
Вона зціпила зуби, але промовчала.
Дракон підвівся зі сходинки та обтрусив долонями одяг.
— Повертайтеся. І перш ніж щось із цього їсти, покажіть гриби Килині. Не хочу потім лікувати весь храм від вашої геніальної ідеї.
Шійсі одразу пожвавішала.
— То нам не треба в бібліотеку?
Перл зупинився.
— Треба.
Радість на обличчі змійки миттю згасла.
— Але…
— І якщо Фушш скаже, що ви байдикували, завтра підете знову.
Шаас приречено зітхнув, а Шійсі щось невдоволено зашипіла собі під носа.
Килина вже збиралася рушити за ними, але ще раз озирнулася на золоту статую.
Сапфіра все так само застигла з відкритими вустами, наче продовжувала свою беззвучну пісню.
Дивна історія.
Ще дивнішим було те, що Перл так і не відповів, що сталося з його матірʼю.
— Килино! — долинуло згори.
— Та йду я!
Вона поспішила сходами за іншими, але дорогою ще раз глянула на схил.
Виходу вона так і не знайшла.
Зате тепер точно знала, що десь він мусить бути.
Після приготування обіду Шу-Шу прийшла за змійками. Ті, схиливши голови та з виглядом мучеників, взяли до рук ганчірки, уже збираючись іти до бібліотеки.
— Ви теж ідете з нами, — повідомила вона Килині. — Змійки займуться прибиранням, а ви будете допомагати панові розбирати старі записи.
Килину трохи здивувала ця інформація. Вона була певна, що її відправлять у покої, але, схоже, Перл хотів покарати її особисто.
Вони рушили за Шу-Шу довгими коридорами храму. Шаас та Шійсі йшли попереду, тягнучи за собою ганчірки та невеликі відерця з водою, усім своїм виглядом показуючи, наскільки несправедливо з ними обійшлося життя.
Килина йшла слідом, нишком запамʼятовуючи дорогу. До бібліотеки вони прямували зовсім іншою частиною храму, куди її ще не водили. Тут було значно менше золота та дорогоцінного каміння, стіни прикрашали старі фрески, місцями вже потемнілі від часу, а на підлозі лежали довгі ткані доріжки, які приглушували кроки.
Нарешті Шу-Шу зупинилася перед величезними деревʼяними дверима та штовхнула одну зі стулок.
Килина зазирнула всередину.
— Ого…
Бібліотека була величезна. Настільки, що Кожумʼяка не одразу побачила протилежну стіну. Височенні деревʼяні полиці тягнулися майже до самої стелі, заставлені книгами, деревʼяними скриньками та сувоями. Деякі полиці помітно прогнулися під їхньою вагою, а біля найвищих стояли довгі пересувні драбини.
Проте велич цього місця псувала одна маленька деталь.
Тут був страшенний гармидер.
На столах лежали розгорнуті книги, сувої були складені один на одного цілими купами, деякі взагалі валялися на підлозі. На одному зі столів Килина помітила навіть якусь стару чашку, всередині якої вже встиг оселитися павук. А пилюки було стільки, що варто було Шійсі невдоволено ляснути ганчіркою по краю полиці, як у повітря піднялася сіра хмара.
Шаас голосно чхнув.
— Будь здоровий, — автоматично сказала Килина.
— Дякую…
— Не розмовляємо, працюємо, — діловито заявила Шу-Шу.
— Легко тобі казати, ти ж ідеш звідси… — пробурмотіла Шійсі.
Шу-Шу зробила вигляд, що не почула.
Десь у глибині бібліотеки щось гучно впало.
Килина здригнулася.
— Я тут! — долинув знайомий голос.
За мить із-за високої купи книг зʼявився Перл. Рукави його сорочки були закочені майже до ліктів, на щоці залишилася сіра смуга від пилюки, а в руках він тримав одразу декілька старих сувоїв.
Килина примружила очі.
— Оце так покарання. Ви тут самі, бачу, теж провинилися.
Перл незадоволено глянув на неї.
— Дуже смішно. Іди сюди.
Він підвів її до великого столу, на якому лежала ціла гора книг, листів, деревʼяних дощечок та сувоїв.
— Оце потрібно розібрати за датами. Від найстарішого до найновішого.
Килина глянула на записи.
Потім на Перла.
Знову на записи.
— Добре.
Вона впевнено взяла перший сувій, розгорнула його і завмерла.
На пожовклому папері були виведені дивні гострі символи, які не нагадували жодної літери, яку вона знала.
Килина перевернула сувій.
Може, не тим боком?
Перл мовчки спостерігав.
Вона повернула його назад.
— Тут дати немає.
— Є.
— Де?
Дракон підійшов та вказав пальцем майже на самий верх.
— Ось.
Килина придивилася.
— Це дата?
— Так.
— А я думала, це слово.
Перл повільно підняв на неї очі.
— Ти не знаєш старої імперської?
— Звідки мені її знати?
— Добре… — він забрав у неї сувій і подав інший. — Тут людська мова.
Килина розгорнула його.
Цього разу літери були знайомі.
Принаймні деякі.
Вона нахилилася ближче.
— «В літо… сім…»
Замовкла.
Перл почекав.
— Ну?
— Не заважайте.
Килина провела пальцем по рядку.
— «В літо сім тисяч… чотириста…» Ні. Чотириста двадцять…
— Тридцять.
— Я так і сказала.
— Ти сказала двадцять.
— Значить, хотіла сказати тридцять.
Перл підозріло примружив очі.
— Килино, ти взагалі читати вмієш?
Вона повільно випросталася.
— Вмію.
— Добре. Прочитай наступний рядок.
Килина глянула на нього з явним невдоволенням, але все ж повернулася до тексту.
— «У третій день місяця…»
Знову тиша.
— Якого місяця? — поцікавився Перл.
— А вам обовʼязково знати?
— Килино.
Вона зітхнула.
— Я погано читаю.
Перл на мить завмер.
— Наскільки погано?
— Ну… прочитати, де чия хата записана, кому скільки винні, чи якусь коротку записку можу. Батько трохи вчив, дід теж. Але книги я не читаю.
— Чому?
Килина знизала плечима.
— А навіщо мені? Шкури від того краще не мнуться. Та й книжок у нас удома не було.
Перл уже відкрив рота, напевно збираючись щось уїдливо сказати, але передумав.
Він підтягнув до себе стілець і сів поруч.
— Добре. Дивись сюди.
Килина слухняно нахилилася до сувою.
— Оце число сім.
— Це я знаю.
— А це?
— Чотири.
— Девʼять.
— Я хотіла сказати девʼять.
— Звичайно.
Килина штовхнула його ліктем.
— Не знущайтесь, а пояснюйте.
Перл хмикнув, але продовжив.
Він показував їй старі позначення років, пояснював, чим відрізнялися літери в різних записах і чому один і той самий знак міг виглядати зовсім по-різному залежно від того, хто його писав. Килина спочатку плуталася, кілька разів назвала одну й ту саму цифру трьома різними способами, але поступово почала розуміти.
— Оцей старіший, — нарешті впевнено заявила вона, перекладаючи сувій ліворуч.
— Чому?
— Тут сім тисяч сто дванадцятий, а там сім тисяч сто сороковий.
Перл кивнув.
— Правильно.
Килина задоволено всміхнулася.
— Бачите? Не така вже я й безнадійна.
— Я такого не казав.
— Але подумали.
— Можливо.
Вона фиркнула та потягнулася за наступним записом.
Цього разу там знову були незнайомі символи.
— А це що?
— Стародраконяча.
— І ви це читаєте?
— Звичайно.
— А оце?
Вона тицьнула пальцем у закручений символ.
— «Небо».
— А це?
— «Вогонь».
— А оце смішне?
Перл нахилився ближче.
— Це не смішне. Це «смерть».
Килина ще раз уважно роздивилася знак.
— Все одно смішне.
— Ти щойно образила декілька тисяч років драконячої писемності.
— Переживе.
Перл тихо засміявся.
— Дивись. Ось ці два знаки разом означають «небесний вогонь», але якщо між ними поставити оцей…
Він узяв її за руку та підвів палець до потрібного символу.
— …значення вже змінюється. Тоді це буквально «вогонь, що прийшов із неба».
— Чому не можна просто написати «вогонь, що прийшов із неба»?
— Бо це інша мова.
— Незручна у вас мова.
— Килино…
— Що?
— Просто запамʼятовуй.
Вона всміхнулася і знову нахилилася над сувоєм.
Минув якийсь час.
Шаас та Шійсі вже давно перестали витирати одну полицю й перебралися до іншої. Потім до третьої. Фушш декілька разів проходив повз із книгами в руках, підозріло поглядаючи на дивну парочку за столом.
А вони цього навіть не помітили.
Перл усе пояснював, Килина ставила питання, іноді зовсім дурні, іноді такі, що дракон сам на декілька секунд замислювався над відповіддю. Вона вже не соромилася перепитувати, коли чогось не розуміла, а він, на диво, жодного разу не розсердився.
Навіть коли вона впʼяте переплутала два однакові, на її думку, символи.
— Вони абсолютно однакові!
— У цього хвостик униз.
— Який хвостик?!
Перл нахилився майже впритул до сувою.
— Ось цей.
Килина теж нахилилася.
— Це пляма від чорнила.
— Це хвостик.
— Перле, це пляма.
— Я читаю цією мовою довше, ніж існує твій рід.
— І за весь цей час не навчився відрізняти хвостик від плями?
Перл уже збирався відповісти, але раптом помітив, наскільки близько вони сидять один до одного.
Килина теж завмерла, продовжуючи дивитися на нього.
Декілька секунд ніхто нічого не говорив.
Перл першим відвів погляд та випростався.
— Це хвостик, — сухо повторив він.
— Добре-добре… хвостик, — Килина сховала усмішку й потягнула до себе наступний сувій.
Тільки тоді Перл помітив, що вже досить давно не змушує її сортувати записи.
Він учить її читати.
Вони й не помітили, як минув час і почав наближатися вечір.
Шу-Шу повернулася. Вона підійшла до Перла та щось тихо прошепотіла йому на вухо.
— Добре, закінчуйте тут і відведіть Килину в покої, у мене ще справи.
Килина хотіла було щось сказати, але вирішила, що не варто. Коли дракон пішов, вона сумно подивилася на папери.
Так! Кожумʼяко! Прийди до тями! Тобі потрібно шукати вихід.
Вона поплескала себе долонями по щоках.
І чого це вона взагалі засмутилася? Пішов і пішов. Навіть краще.
Килина глянула на сувій, який вони так і не встигли розібрати. Дивний знак, що Перл називав «небесним вогнем», тепер здавався їй напрочуд зрозумілим.
От же ж! Ще й запамʼятала!
Вона невдоволено згорнула сувій та поклала його до купи.
— Пані Килино, ви чого себе бʼєте? — насторожено запитав Шаас.
— Дурість з голови вибиваю.
Шаас серйозно задумався.
— Допомогти?
— Ні!
Шійсі тихенько захихотіла, прикриваючи рота ганчіркою.
Килина підвелася з-за столу. Ні, досить. Вона прийшла сюди не для того, щоб вчитися у дракона читати, роздивлятися його золоті очі чи радіти, коли він хвалить її за правильно прочитане число.
Вона мала знайти Всеславу.
Знайти вихід.
І забрати звідси всіх дівчат.
А Перл…
Килина на мить затримала погляд на дверях, за якими він зник.
Перл був її проблемою. Не вчителем.
Вона втягнула повітря носом та повільно видихнула ротом, переводячи погляд на ще не прибрані полиці.
— Давайте допоможу, так буде швидше.
Змійки активно закивали. З її зростом їм хоча б не доведеться постійно бігати по драбині.
Килина взяла ганчірку та підійшла до найвищих полиць. Робота була не складна, але пилюки тут накопичилося стільки, що після кожного руху доводилося відвертати обличчя та чекати, поки сіра хмара трохи осяде.
Вона знімала книги по декілька за раз, передавала їх Шаасу, витирала полицю і складала все назад. Деякі книги були такими важкими, що змійкам доводилося братися за них удвох.
— І хто тільки зробив такі величезні книжки… — пробурмотіла Килина, витягуючи чергову.
За нею щось зашурхотіло.
Між книгою та стіною був затиснутий старий, приплюснутий сувій. Він явно пролежав там не один рік, весь вкритий пилом, а мотузочка, якою його колись перевʼязували, давно зісковзнула.
Килина краєм ока глянула на змійок.
Шаас сидів на підлозі та старанно натирав нижню полицю, а Шійсі, висолопивши язика від старання, складала книги одна на одну.
Кожумʼяка обережно розгорнула сувій.
Спочатку вона побачила ті самі незрозумілі написи, які сьогодні намагався пояснити їй Перл. Килина вже хотіла згорнути папір назад, коли помітила тонкі чорні лінії.
Кімнати.
Коридори.
Сходи.
Вона завмерла.
На сувої був намальований храм.
Серце в грудях забилося так сильно, що на мить Килині здалося, ніби змійки мусять його почути.
Вона швидко пробіглася очима по малюнку. Впізнала великий зал, довгий коридор, яким її водили до покоїв Перла, західне крило з безліччю кімнат. Нижче були якісь переходи, сходи, дивні позначки та лінії, що тягнулися далеко за межі основної будівлі.
Частина написів була зроблена зовсім незнайомими літерами.
Але це не мало значення.
Це була карта.
Карта храму.
— Пані Килино!
Вона ледь не випустила сувій.
— Що?!
Шаас здивовано закліпав очима.
— Подасте ту книжку?
— А… так. Звичайно.
Килина швидко подала йому книгу, одночасно притиснувши сувій до себе.
Змійки знову повернулися до роботи.
Вона ще раз глянула на малюнок.
В голові майнула думка покласти його назад. Якщо Перл помітить зникнення, буде біда. Вона тільки-но отримала можливість виходити зі своїх покоїв, бувати на кухні, сьогодні навіть потрапила до саду та бібліотеки.
Одна дурна помилка могла все зіпсувати.
Але другого такого шансу могло й не бути.
Килина швидко згорнула сувій якомога тугіше. Озирнувшись через плече, вона переконалася, що ніхто не дивиться, після чого обережно просунула його під крайку, сховавши під сорочкою.
Папір неприємно вперся в бік.
— Килино, а це куди? — запитала Шійсі, тримаючи в руках якусь стару книгу.
Дівчина здригнулася.
— Що?
— Книжку куди ставити?
— А… сюди давай.
Вона забрала її та поставила на полицю, намагаючись поводитися якомога природніше.
От і все.
Тепер головне було донести сувій до Сапфірових покоїв так, щоб ніхто нічого не помітив.
Килина витерла спітнілі долоні об штани та знову взялася за ганчірку.
Тепер вона вже зовсім не думала ні про Перла, ні про дивні літери, ні про те, як весело вони сперечалися над старими записами.
Під її одягом лежало дещо набагато важливіше.
Можливо, шлях додому.
Як і очікувалося, після закінчення роботи Шаас повів її назад у покої, але цього разу сталося дещо нетипове.
У коридорі, який вів до покоїв Перла, по розсипаних монетах ішли три змійки, а за ними, покірно схиливши голову, у дивній сукні та з хусткою на голові йшла молода дівчина. Вона тримала в руках невеличкий деревʼяний хрест і щось шепотіла собі під ніс.
Побачивши Килину, дівчина завмерла. Її обличчя зблідло, набувши якогось божевільного виразу. Вона нервово забігала очима по статурі Килини, наче побачила перед собою щось страшне або неймовірне.
Змійки, що вели її, помітивши, що дівчина зупинилася, почали тягнути її за край одягу.
— Панич чекає, ходімо.
Станіслава не рушила.
Її пальці сильніше стиснули деревʼяний хрест, а губи перестали ворушитися в молитві.
— Ви… — тихо видихнула вона.
Килина здивовано вигнула брову.
Дівчина зробила крок назад.
— Господи милостивий…
Шаас потягнув її за рукав.
— Пані Килино, ходімо.
— Хвилинку.
Кожумʼяка знову подивилася на дівчину.
— Ти одна з тих жінок, яких привів сюди Перл?
Незнайомка нічого не відповіла. Лише дивилася на неї широко розплющеними очима.
Одна зі змійок знову смикнула її за сукню.
— Пані Станіславо, ходімо, будь ласка. Панич не любить чекати.
Станіслава.
Килина миттю запамʼятала імʼя.
Дівчина нарешті рушила, але, проходячи повз Кожумʼяку, ще раз перехрестилася і щось зовсім тихо прошепотіла.
Килина проводила її поглядом.
Одна з бранок.
Вона вперше побачила когось із них на власні очі.
У покоях Килина не могла знайти собі місця. Вона нарешті побачила хоч когось, але ні поговорити, ні домовитися про втечу не вдалося. Невідомо, чи зʼявиться шанс зустрітися ще раз. Треба якось тікати.
Вона дістала план храму, намагаючись знайти вихід на цих схемах, але це виявилося ще важче. Драконяча мова — це комбінація символів: зайвий хвостик чи кружечок — і слово вже означає щось інше.
Дідько!
Добре… Принаймні треба хоча б відмітити місця, в яких вона вже була.
Вона дістала чорнильницю з пером та почала відмічати знайомі їй місця. Зал, кухня, коридори…
Рука зупинилася на покоях Перла.
Цікаво, він так само поводиться зі Станіславою, як із нею?
Чомусь на душі стало сумно.
Килина скривилася й намалювала великий хрест.
Відклавши перо, вона скрутила сувій і запхала його під перини ліжка.
Треба дослідити якомога більше храму.
З цією думкою вона лягла та спробувала заснути.
Сон прийшов не одразу. Килина ще довго крутилася в ліжку, то скидаючи з себе ковдру, то знову натягуючи її мало не до самого носа. Думки про план храму, Станіславу та дивну поведінку Перла ніяк не хотіли покидати голову.
Та зрештою втома взяла своє.
Килина й сама не зрозуміла, скільки проспала, коли крізь сон почула шум води.
Спочатку тихий, далекий, наче десь за стінами храму йшов сильний дощ. Але поступово звук ставав чіткішим, перетворюючись на гул великого водоспаду.
До нього приєднався спів пташок.
Килина насупилася, не розплющуючи очей.
Звідки тут водоспад?
Вона повільно вдихнула носом і відчула ще дещо.
Солодкий запах.
Він наповнював кімнату, нагадуючи одночасно мед, стиглі яблука та якісь квіти, назви яких вона не знала. Запах був настільки приємним, що хотілося вдихнути ще глибше.
А потім почулася музика.
Килина розплющила очі.
Вона лежала у своєму ліжку. Синій балдахін, сапфірове каміння на стінах, знайомі скриньки та меблі — усе було на своїх місцях.
Але музика не зникла.
Весела, жвава мелодія лунала десь далеко за дверима. У ній перепліталися звуки струн, флейт та ще якихось незнайомих Килині інструментів. Час від часу до них приєднувався легкий передзвін, наче хтось ударяв маленькими молоточками по скляних чашах.
Дівчина сіла на ліжку.Вона спустила ноги на підлогу та підійшла до дверей. За звичкою смикнула за ручку, навіть не очікуючи, що щось станеться.
Двері відчинилися.Килина завмерла.
Обережно визирнула в коридор.
Ні Шааса, ні інших змійок.
Взагалі нікого.
Тільки музика.
Килина вийшла з покоїв. Босі ноги ступили на холодну камʼяну підлогу. Зараз найрозумніше було б повернутися, дочекатися ранку й не ризикувати отриманою свободою.
Але двері були відчинені.
Ніхто її не охороняв.
Та й музика явно лунала не просто так.
Вона рушила на звук.
Чим далі йшла, тим дивнішим ставав храм.
Спочатку Килині здалося, що це просто гра світла. Вона краєм ока помітила рух на одній із фресок і різко повернула голову.
Намальований на стіні червоний дракон повільно розправив крила.
Килина застигла.
Дракон змахнув ними та здійнявся в намальоване небо. За ним полетіли інші. Хмари попливли по стіні, дерева захиталися від вітру, а маленькі людські постаті внизу почали рухатися.
— Що за чортівня?..
Вона підійшла ближче й торкнулася фрески пальцями.
Звичайний холодний камінь.
Килина відсмикнула руку.
Музика стала голоснішою.
Вона пішла далі.
Дорогоцінне каміння, розкидане по підлозі, теж змінилося. Смарагди спалахували зеленим, рубіни — червоним, сапфіри — синім. Навіть звичайні, на перший погляд, кристали почали переливатися різними відтінками.
І все це відбувалося в такт мелодії.
Раз.
Каміння спалахнуло.
Два.
Згасло.
Три.
Коридором пробігла хвиля перламутрового світла.
Килина крутила головою, уже не знаючи, куди дивитися.
Дивно, але страху не було.
Навпаки.
Щось невидиме тягнуло її вперед.
Водоспад шумів уже зовсім близько. Пташки співали так голосно, наче Килина йшла не камʼяними коридорами, а посеред літнього лісу. Солодкий аромат ставав сильнішим, а музика все веселішою.
Ноги самі несли її знайомим шляхом.
Поворот.
Ще один.
Широкий коридор.
Килина впізнала його.
Попереду були двері головного мармурового залу.
Саме звідти лунала музика.
Килина сповільнила крок.
Вона підійшла ближче.
Музика гриміла вже так голосно, що Килина майже відчувала її тілом.
Дівчина поклала долоню на двері та штовхнула.
Зайшла всередину залу.
Килина завмерла.
Нікого.
Величезний мармуровий зал був абсолютно порожнім.
Ні Перла.
Ні змійок.
Ні музикантів.
Килина різко розплющила очі.
Над нею колихався синій балдахін.
Вона декілька секунд просто дивилася вгору, важко дихаючи. Потім різко підвелася та оглянула кімнату.
Ранок.
Крізь вузькі віконця вже пробивалося сонячне світло.
Килина торкнулася босими ногами підлоги.
— Що за маячня…
Напевно, наснилося.
Вона вже хотіла підвестися, але раптом завмерла.
На підошвах залишився пил.
Килина повільно підняла одну ногу, провівши пальцем по шкірі.
Пилюка.
Та сама сіра пилюка, якою були вкриті старі коридори храму.
Дівчина мовчки подивилася на двері.
Ті були замкнені.
Килина підійшла до них та смикнула ручку.
Нічого.
— Та що ж це таке?..
Десь далеко за вікном заспівала пташка.
Килина здригнулася.
На якусь коротку мить їй здалося, що разом із пташиним співом вона почула одну-єдину знайому ноту.
Але вона не була певна. Ні! Це був звичайний ранок.