Roni Kotwas

книжки та авторські історії

Налаштування читання

Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.

Розділ 7

Новий ранок почався з того, що Шаас притягнув до її покоїв цілу купу нового одягу.
Хлопчик ледь бачив дорогу через складені перед обличчям речі, тому Килині довелося швидко підхопити частину, перш ніж усе це добро опинилося на підлозі.
— А це ще навіщо? — здивовано запитала вона, розкладаючи одяг на ліжку.
— Панич сказав, що вчорашнє ваше вбрання жахливе, — абсолютно серйозно відповів Шаас. — Особливо штани.
Килина повільно підняла на нього очі.
— Він ще й до моїх штанів причепився?
— Сказав, що вони старі, потерті й виглядають так, наче пережили війну.
— Вони робочі!
— Я так і передам.
Килина фиркнула й почала перебирати принесене.
На щастя, цього разу ніхто не збирався запаковувати її в розкішні сукні, золото та важкі мантії. Шаас приніс просте повсякденне вбрання: довгу сорочку з мʼякого світлого полотна, широкий тканий пояс та темно-синю спідницю. Остання була незвичною — не такою пишною, як носили дівчата на свята, а прямою та широкою внизу, з двома глибокими розрізами по боках майже до колін, щоб не заважати нормально ходити.
Килина підозріло підняла її перед собою.
— А штани під це дати не могли?
Шаас заперечно похитав головою.
— Панич окремо сказав: без штанів.
— От же ж…
Але сперечатися з одягом було безглуздо. До того ж нові речі справді були зручними. Килина перевдягнулася, затягнула на талії широкий пояс і декілька разів присіла, перевіряючи, чи не заважає спідниця рухатися.
Наче нормально.
— Ну? — вона розвела руки.
Шаас обійшов її навколо, прискіпливо оглядаючи результат.
— Гарно.
— Мені не треба гарно. Мені треба зручно.
— Тоді теж гарно.
Килина закотила очі.
Після цього вони разом рушили на кухню.
Там уже кипіла робота. Тсящ та Фушіші порались біля печі, Шійсі стояла на табуреті й щось старанно товкла в ступці, а над казанком підіймалася густа пара. На одному зі столів лежали овочі, зелень та вчорашні гриби, які змійки все ж встигли перебрати під наглядом Килини.
Біля входу їх чекала Шу-Шу.
Побачивши Килину, вона задоволено оглянула її з ніг до голови.
— О, так значно краще.
— Тільки не починай і ти.
— Я нічого не сказала.
— По обличчю бачу.
Шу-Шу прикрила рот рукавом, приховуючи усмішку.
— Сідайте снідати. І не розслабляйтеся, пані Килино. Ваше вчорашнє покарання ще не закінчилося.
Килина, яка вже потягнулася до шматка хліба, завмерла.
— Що?
— Після сніданку знову підете до бібліотеки.
Кожумʼяка декілька секунд мовчала.
Потім дуже старанно зробила незадоволене обличчя.
— Знову?
— Саме так.
— І що я там маю робити?
— Панич сказав, що знайде вам роботу.
Килина опустила погляд до їжі, приховуючи усмішку, яка сама почала лізти на обличчя.
Бібліотека.
Це було навіть краще, ніж кухня.
По-перше, там залишалося ще безліч старих записів, серед яких могли бути інші плани чи хоча б пояснення до того сувою, який зараз був надійно захований під її перинами.
А по-друге…
Перед очима чомусь одразу виник Перл, який терпляче водив пальцем по старих літерах, пояснюючи їй різницю між хвостиком та плямою чорнила.
Килина сильніше вкусила хліб.
Ні. Тільки записи.
Її цікавили записи.
Після сніданку Шу-Шу особисто повела її до бібліотеки.
Коли двері відчинилися, Килина очікувала побачити вчорашній гармидер, купи сувоїв та Перла, який уже встиг заритися в них по самі роги.
Гармидер був.
Сувої теж.
А от дракон виглядав так, наче сам став частиною цього гармидеру.
Перл сидів за великим столом, підперши щоку долонею. Перед ним лежала розгорнута книга, поруч стояла чашка з якимось напоєм, а довге біле волосся цього разу було зібране абияк. Декілька пасм вибилися та спадали на обличчя.
Килина зупинилася.
Під золотими очима залягли темні тіні.
— Ви що, не спали?
Перл повільно підняв на неї погляд.
— Доброго ранку тобі теж.
— Та я серйозно. Виглядаєте кепсько.
— Дякую. Ти теж чарівна.
Килина хмикнула й підійшла ближче.
— Я хоча б виспалася.
— Неймовірне досягнення.
Шу-Шу поставила перед Перлом ще одну чашку.
— Панич сьогодні вночі займався справами.
— Шу-Шу.
— Мовчу.
Змійка вклонилася й швидко покинула бібліотеку.
Килина сіла навпроти Перла та краєм ока глянула на розгорнуту перед ним книгу.
— Ну то що? Яке страшне покарання чекає на мене сьогодні?
Перл декілька секунд мовчки дивився на неї, наче намагався пригадати, навіщо взагалі її сюди покликав.
Потім підтягнув до себе купу старих сувоїв.
— Продовжимо вчорашнє.
— Сортування?
— Читання.
Килина здивовано підняла брови.
Перл позіхнув, прикривши рот рукою, та розгорнув перед нею перший сувій.
— Учора ти нарешті навчилася відрізняти девʼять від чотирьох. Буде шкода втратити такий неймовірний прогрес.
— Я їх один раз переплутала!
— Пʼять.
— Не вигадуйте.
— Я рахував.
Килина піджала губи й посунула сувій до себе.
— Добре. Давайте сюди вашу дурну писанину.
Перл ледь помітно всміхнувся.
— Оце вже правильний настрій.
Килина старанно намагалася читати, а Перл, як і вчора, терпляче їй допомагав. Сам приносив нові сувої, сам сортував їх за датами — вона мусила тільки читати.
Це були різноманітні записи: людські спостереження за драконами та їхнім побутом, хроніки про драконів, яких давно вже не було серед живих, смішні розповіді.
Поступово Перл почав підкидати їй сувої драконячою мовою, пояснюючи, як правильно читати.
— Знизу вгору, як прямий політ у небо, і справа наліво, бо права сторона — це твої переконання, а ліва — серце.
Килина уважно слухала, намагаючись запамʼятати якомога більше. Коли дракон пішов за наступним сувоєм, вона зненацька запитала:
— Я все хотіла дізнатися, звідки ви принесли ті продукти? Більшість із них недоступні для простого люду.
— У знайомого. Полетів до нього в гості та попросив усе, чого не шкода. Він гурман.
— Знайомого? Дракона?
— Ну звичайно.
— Ви спілкуєтеся між собою?
— Та я з багатьма спілкуюся. Іноді листуюся з ними, іноді в гості прилітаю. Зараз шлюбний сезон, вони якраз прокинулися.
Перл підійшов до полиці й почав тягнутися за книгою.
Килина встала, підійшла до нього та повільно нахилилася до його обличчя. Вона звузила очі, натягнувши насмішкувату усмішку.
— Підсадити?
Перл хмикнув і вдарив ліктем по полиці. Декілька сувоїв упали на підлогу, а разом із ними вниз полетіла й книга, за якою дракон тягнувся. Він устиг спіймати її та переможно подивився на Килину.
Дівчина перевела погляд на розкидані сувої.
— Тепер я розумію, звідки тут такий гармидер.
Перл прогорнув сторінки й поклав книгу на стіл.
— Що це за книга? — з цікавістю глянула Кожумʼяка.
— Це словник. Його написали люди з Києва, коли намагалися встановити з драконами дружній контакт. Я вчився за ним, думаю, тобі теж варто спробувати.
Вона на мить завмерла. Це ж була чудова можливість розібратися з тим планом. Завдяки словнику вона зможе зрозуміти, що до чого.
— А чи можу я взяти його із собою в покої? Так я зможу вчитися краще.
Перл кивнув.
Килина стримувала себе, щоб не посміхнутися.
Перл усівся назад за стіл і почав щось вишукувати в сувоях.
— До речі, якщо ви спілкуєтеся з іншими драконами і зараз шлюбний сезон, чи не означає це, що дракони захочуть провести його тут?
— Навряд, — якось спокійно промовив він.
— Чому?
— Більшість молодих драконів вважають це місце проклятим, а ще вони гидують, адже мій батько колись дозволив людям дослідити це місце.— Проклятим? Це через Сапфіру?
— А? — він відірвав погляд від сторінок. — Ні, зовсім ні. Просто ходять чутки, що в цьому храмі неможливо виконувати пісню дракона. Наче стіни забирають цю можливість і висмоктують сили. Але, судячи зі старих записів, це лише чутки та випадковості.
— Мені змійки говорили щось про пісню дракона. Яка вона?
Перл, посміхнувшись, видихнув.
— Прекрасна. Це чисте відчуття щастя та чарівності.
Кожумʼяка питально подивилася на нього.
— Цього словами не пояснити, це треба почути.
— І як часто ти співаєш?
— Та по-різному, коли настрій є. Наприклад, сьогодні вночі співав.
— Тому ви такий невиспаний? — вона натягнула знущальну посмішку.
Перл повільно заплющив очі. Це було очевидно.
— До речі, можливо, ви не задумувалися, але вам не здається, що метод тримання дівчат у покоях не тільки жорстокий, а ще й навряд чи матиме хороший вплив на них?
— У сенсі?
— Ви спілкуєтеся з драконами, а людям треба спілкуватися з людьми. Чому б не дозволити їм спілкуватися хоча б між собою?
— Не думаю, що це хороша ідея, — чесно зізнався Перл.
— Думаєте, що втечуть? Але якщо вони будуть це робити під наглядом?
— І що, по-твоєму, це дасть?
— Вони вас бояться, вірно? Можливо, якщо дати їм більше простору та не тиснути, вони побачать, що ви не такий страшний. Подивіться на мене, ми з вами непогано спілкуємося.
Перл задумався. Ідея була цікавою, але, з іншого боку, ризикованою.
— Ну добре, можна щось подібне організувати. Подивимося, що з того вийде.
Килина переможно усміхнулася. Перл повернувся до словника, вказуючи їй простіші слова для вивчення.
Після обідньої години Кожумʼяка зробила вигляд, що втомилася та хоче поспати. А сама ж, не гаючи ні хвилинки, засіла за словник та сувій із планом храму.
Промучившись декілька годин у покоях, вона все ж змогла знайти вихід.
Залишилося знайти його та вивести полонянок. Але перед тим потрібно їх побачити й разом із ними розробити план втечі.
Так! Ще трохи — і вона повернеться додому. До мами, до діда та шкур…
Дівчина застигла.
Шкури…
Увесь свій вільний час вона віддавала цьому ремеслу. Не спілкувалася з односельцями, терпіла насмішки однолітків, йшла наперекір матері, аби займатися шкурами.
А чи хотіла вона цього?
Батько помер. Будучи єдиною дитиною в родині, вона не могла дозволити, щоб мати та дід страждали після його смерті, важко працюючи. Мати хворіла, дід хоч і був сильним, але все ж був старий.
А вона?
А вона просто вважала, що повинна їм допомагати.Тільки от вона ніколи не задумувалася над власними бажаннями. Просто продовжувала мʼяти шкури.
Чого хоче вона?
Килина ляснула себе долонями по щоках.
Ні, ні! Все правильно!Вона хоче повернутися додому.
Двері покоїв відчинилися, через що Килина перелякано кинула сувій під ліжко.
Шаас зайшов до покоїв із радісним виглядом.
— Килино! Панич кличе тебе в сад!
— А? Навіщо?
— Він побачив, що малина дала плоди, хоче, аби ти спробувала.
— Малина… — Кожумʼяка розгублено кліпнула очима. — Чого це раптом?
— Я не знаю. Сказав привести тебе, я так і роблю.
— Ну добре, веди.
Килина вже зробила декілька кроків до дверей, коли Шаас раптом розставив руки, перегороджуючи їй дорогу.
— Ні.
Кожумʼяка зупинилася.
— Що «ні»?
Хлопчик тицьнув пальцем у її одяг.
— Треба перевдягнутися.
Килина опустила погляд на себе.
— Я сьогодні вже перевдягалася.
— Треба сукню.
— Навіщо мені сукня, щоб малину їсти?
Шаас на мить задумався, але швидко знайшов відповідь:
— Бо ви йдете гуляти з паничем.
— Я не йду з ним гуляти. Я йду їсти малину.
— Все одно.
— Шаас…
Хлопчик уже підбіг до шафи й відчинив дверцята.
— Оцю!
Він витягнув довгу світло-зелену сукню й простягнув її Килині.
Та недовірливо подивилася спочатку на сукню, потім на Шааса.
— Ти зараз серйозно?
— Так.
— А якщо я не хочу?
Шаас насупився.
Килина насупилася у відповідь.
Декілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.
— Панич купив вам багато гарного одягу, а ви його не носите, — нарешті заявив хлопчик.
— Він його не купив.
— Неважливо.
— Дуже навіть важливо.
Шаас притиснув сукню до грудей.
— Килино…
Кожумʼяка скривилася.
От тільки цього їй не вистачало.
— Добре! Давай сюди.
Шаас одразу розплився в задоволеній усмішці.
Сукня, на щастя, виявилася простою. Без золота, каміння та десятка нижніх спідниць, у які її запаковували першого разу. Світло-зелена тканина приємно прилягала до тіла, а широкий поділ не заважав ногам.
Килина покрутилася перед дзеркалом.
— Ну?
Шаас уважно її оглянув.
— Гарно.
— Це ти вже сьогодні говорив.
— Бо гарно.
— Ходімо вже.
Вони вийшли з покоїв.
Дорогою Килина все ніяк не могла зрозуміти, навіщо Перлу знадобилося кликати саме її. Ще й у сад. Ще й через якусь малину.
Може, хоче про щось поговорити?
Або знову щось придумав?
Коли вони вийшли в сад, Килина одразу почала шукати поглядом білу маківку.
Перл знайшовся неподалік від грушевих дерев. Він стояв спиною до них, розглядаючи зарослі кущі біля старої камʼяної стіни.
— Паничу! — гукнув Шаас.
Дракон обернувся.
Його погляд ковзнув по Шаасу, зупинився на Килині й на мить опустився до її сукні.
— А це ще що?
Килина одразу тицьнула пальцем у хлопчика.
— Його робота.
— Вона йшла до вас у тому одязі, що ви дали їй зранку! — почав виправдовуватися Шаас. — Я сказав, що треба сукню!
Перл декілька секунд мовчав.
— Навіщо?
Килина переможно повернулася до змійки.
— От! Я теж це питала!
Шаас розгублено закліпав жовтими очима.
— Ви ж… гуляти будете.
— Ми не гуляти будемо, — Перл кивнув кудись за свою спину. — Я її ягоди покликав збирати.
Обличчя Шааса стало ще більш розгубленим.
Килина важко зітхнула.
— Я заради малини сукню вдягала…
Перл пирхнув.
— Можеш зняти, якщо так заважає.
Кожумʼяка різко повернула до нього голову.
— Що?
Дракон завмер, а потім повільно підняв долоню.
— Я мав на увазі — повернутися й перевдягнутися.
— Так би одразу й сказали.
Шаас прикрив рот руками, тихо хихикаючи.
— А ти чого смієшся?
— Нічого!
Перл махнув рукою вказуючи малому піти , а потім тією ж махнув в бік кущів.
— Ходімо вже.
Килина рушила слідом і тільки тепер побачила, куди він її привів.
За старою камʼяною стіною сад ставав значно густішим. Серед високої трави росли кущі малини, трохи далі виднілися смородина та аґрус. Над ними схилялися старі яблуні, груші та декілька вишень.
Частина плодів уже обсипалася просто на землю.
Килина здивовано озирнулася.
— І це все тут було?
— Очевидно.
— А чого ж ви раніше мовчали?!
Перл глянув на неї.
— Я забув.
— Забули?!
— Я не їм малину.
Він підійшов до одного з кущів і зірвав червону ягоду, покрутивши її між пальцями.
— Вийшов сьогодні в сад, побачив це й згадав, що люди взагалі люблять ягоди та фрукти.
Килина мовчки дивилася на нього.
Перл кинув ягоду до рота, пожував і скривився.
— Кисла.
— Бо зелену зірвали.
Він недовірливо подивився на ягідник.
— Вони різні?
— Господи…
Килина підійшла до куща, відсунула його руку й почала перебирати ягоди.
— Оця стигла. Бачите? Темніша, мʼяка і сама відривається.
Вона зірвала ягоду та простягнула Перлу.
Той зʼїв.
— Ця краща.
— Бо треба знати, що рвати.
— От тому я тебе й покликав.
— Щоб навчити вас малину збирати?
— Ні. — Перл показав рукою на сад. — Збирай скільки хочеш. І ягоди, і фрукти. Можеш віднести на кухню.
Килина перестала посміхатися.
— Мені?
— А кому ще?
— А чого це раптом така щедрість?
Перл закотив очі.
— Бо я вже вислухав, яка в храмі жахлива їжа. Не хочу через декілька днів почути, що я ще й навмисно ховаю від тебе яблука.
— Я один раз сказала!
— Ти пів вечора розповідала мені про борщ.
— Бо ви спитали!
— Я не питав.
— Значить, треба було.
Перл хмикнув.
Килина знову подивилася на зарослий сад.
Стільки добра просто пропадало.
— А можна я сюди потім зі змійками прийду?
— Можна.
— І на кухні робити з цим що захочу?
— Якщо після цього вони не отруяться.
— Ніхто ще від моєї їжі не помер.
— Надзвичайно заспокоює.
Килина фиркнула й уже хотіла відповісти, але погляд знову впав на малину.
Вона зірвала одну ягоду й поклала до рота.
Солодка.
Потім другу.
І лише тоді Килина раптом зрозуміла, що Перл стоїть поруч і дивиться на неї.
— Що?
— Нічого.
— Тоді чого дивитеся?
Дракон відвернувся до дерев.
— Перевіряю, чи цього разу їжа достатньо нормальна.
Килина примружилася.
— Нормальна.
— От і добре.
І чомусь після цих слів малина здалася ще трохи солодшою.
Одна ягода за іншою відправлялася їй до рота. Важко було зупинитися, аж поки на черговій ягоді Килина не відчула жахливий кислуватий смак, а за ним — сморід.
Дівчина поспіхом виплюнула ягоду, зрозумівши, що, схоже, ледь не зʼїла смердючого жука, який відпочивав на малинці.
— Тьфу! Фу! Гидота! — вона почала плюватися, аж поки не почула приглушений сміх.
Перевівши погляд, Килина побачила, як великий білий дракон сперся лобом об яблуньку, затуливши рот долонею й намагаючись стримати сміх.
Килина примружила очі. Відірвавши ягоду від куща, вона кинула її просто в чоловіка. Плід ударився об ріг, залишивши на перламутрі рожеву пляму від соку.
Перл ще декілька секунд стримував сміх, аж поки не відчув, як ягідний сік повільно стікає по рогу.
Він завмер.
Провів пальцями по гладенькому перламутру, подивився на рожеві кінчики пальців, а тоді повільно перевів погляд на Килину.
Та вже усміхалася на всі зуби.
— Щось не так?
Перл примружив золоті очі.Він спокійно підійшов до куща.Дракон нахилився, ніби збирався зірвати собі ще одну ягоду.
Килина запідозрила недобре занадто пізно.
Перл одним рухом зірвав із куща цілу жменю стиглої малини й жбурнув просто в неї.
Килина встигла підняти руки, але більшість ягід усе одно влучила просто в груди. Стигла малина розчавилася об тканину, залишивши на світло-зеленій сукні червоні плями. Декілька ягід скотилися нижче, а одна примудрилася провалитися за виріз.
Кожумʼяка застигла.Дракон теж.Дівчина повільно опустила погляд на власні груди.Потім так само повільно підняла його на нього.
— Це була випадковість.
— Випадковість?!
— Я цілився вище.
— У лице?!
— Ну, тепер уже неважливо.
Килина рвонула до найближчого куща.
— Кожумʼяко, навіть не думай!
Жменя малини полетіла в його бік.
Перл ухилився, але декілька ягід розбилися об білу мантію.
— Все. Ти сама напросилася.
— Ану спробуй!
Наступні декілька хвилин сад остаточно втратив залишки спокою.
Килина ховалася за деревами, збираючи все, що траплялося під руку. Перл виявився значно спритнішим, але мав одну суттєву проблему — він сміявся настільки сильно, що нормально цілитися вже не міг.
— Стій!
— Ще чого!
Килина сховалася за яблунею.
Перл визирнув із протилежного боку.
Вона одразу метнула ягоду.
Дракон відсахнувся.
— Не в роги!
— А чого?
— Я їх потім відмивати буду!
— То не стійте на місці!
Перл показав їй язика, і хутко сховався за дерево.
— Я бачила!
— Привиділося.
Вона кинулася за ним.
Перл розсміявся й побіг геть між деревами.
— Стій, заразо біла!
— Наздожени!
Килина пришвидшилася.
Перл озирнувся через плече, явно не очікуючи, що вона справді так швидко його наздожене. Килина витягнула руку, схопила його за мантію й смикнула на себе.
— Ага!
— Килино!
Перл утратив рівновагу.Вона теж, разом повалилися в траву.
Килина встигла виставити руки, щоб не придавити його всією своєю вагою.На декілька секунд усе стихло.Вона опинилася просто над ним.
Перл лежав у примʼятій траві. Біле волосся розсипалося навколо голови, у ньому застрягло декілька травинок, щока була вимазана малиновим соком, а один із перламутрових рогів досі прикрашала рожева пляма.
Щойно вони бігали садом і жбурляли одне в одного ягоди.А тепер це чомусь перестало здаватися смішним.
Перл дивився на неї.
Килина раптом надто добре відчула, наскільки близько знаходиться його обличчя.
— Ем…
— Ти важка, — тихо промовив він.
Килина насупилася.
— Я тебе навіть не притиснула!
— Я просто констатую.
— От зараз притисну.
Перл усміхнувся.
Килина хотіла щось відповісти, але погляд зачепився за його роги.
Зблизька вони виглядали зовсім інакше.
Не просто білими.
Їхня гладенька поверхня переливалася рожевим, золотавим і блакитним, наче внутрішня сторона мушель річкових мідій, які вона колись знаходила на березі. Тільки значно чистіше й яскравіше.
Килина несвідомо нахилилася трохи ближче.Перл перестав усміхатися.Вона ще декілька секунд розглядала роги.
Дуже хотілося доторкнутися.
Килина підняла руку, але зупинила її на півдорозі.
— Можна?
Перл здивовано кліпнув.
— Що?
— Роги.
Тепер уже він виглядав розгубленим.Перл якусь мить дивився їй в очі, а тоді ледь помітно кивнув.
Килина обережно торкнулася кінчиками пальців одного рогу.Гладенький.Навіть гладкіший, ніж вона очікувала.
Вона повільно провела пальцями по перламутровій поверхні, спостерігаючи, як під ними змінюються відтінки.
— Красиві…
Слова вилетіли раніше, ніж вона встигла подумати.Дівчина різко прибрала руку.
— Тобто… роги. Роги красиві.
— Я зрозумів.
— Добре.
Знову тиша.
Тільки тепер Килина нарешті усвідомила,в якій саме вони позі.
Вона над ним.Обличчя майже поруч.Її руки по обидва боки від його голови.А вона щойно ще й гладила його роги.
Килина відчула, як запалали щоки.
— Я… встану.
— Було б непогано.
Вона миттєво підхопилася на ноги й почала обтрушувати сукню з таким зосередженим виглядом, наче від цього залежало її життя.
Перл теж підвівся, поправляючи мантію.Вони старанно не дивилися одне на одного.
— Ем… паничу? — почувся дитячий голос.
Перл і Килина одночасно озирнулися й побачили Зісі, яка тримала в руках польову мишку та, піднявши брови, дивилася на них.
Вона бачила цю безглузду бійку ягодами.
Перл розгублено дивився на змійку. А Килина явно пожвавішала.
Це ж та сама насуплена дівчинка, яка опікується Всеславою.
— Ми тут… — дракон почав підбирати слова.
— Ягоди збирали! — підхопила Килина.
— Так! Малину! — чоловік швидко закивав.
Зісі схрестила руки, оцінювальним поглядом подивившись на забруднений одяг обох.
— Паничу, у нас тут у саду є невеличке джерело. Треба промити ваш ріг.
Перл провів пальцями по липкій рожевій плямі.
— Слушна думка.
Килина опустила погляд на власну сукню. Після їхньої війни вона виглядала не набагато краще: червоні плями розповзлися по тканині, а сік неприємно липнув до шкіри.
— Мені теж не завадить.
Зісі скривила губи. Змійка явно не хотіла ще й займатися плямами Килини, але все ж мовчки попрямувала стежкою. Дракон пішов слідом, Килина попленталася поруч.
Змійка повела їх вузькою стежкою між кущами. Польова мишка все ще спокійно сиділа в її долонях, час від часу ворушачи вусиками.
Килина декілька разів поглядала на неї, поки цікавість не перемогла.
— Зісі.
Дівчинка навіть не озирнулася.
— Що?
— А навіщо тобі мишка?
— Хотіла зʼїсти.
— Ти будеш її їсти?
— Хочу і буду.
Перл натомість уважніше подивився на змійку. Потім на мишу. Його брови повільно поповзли догори.
— Зісі.
— Що?
— Навіщо тобі миша?
— Знайшла.
— Це я бачу.
Змійка мовчала.
Він примружився.
— Ти збиралася кинути її Всеславі в ліжко?
Зісі зупинилася. Килина теж. Миша заворушилася в маленьких долонях.
— Ні.
— Зісі…
— Можливо.
Дракон важко видихнув.
— Відпусти.
— Чому?
— Тому що я сказав.
— Вона заслужила.
— Чим?
Зісі різко повернулася до нього.
— Усім.
Перл мовчки простягнув руку.
Змійка декілька секунд дивилася на його долоню, а потім невдоволено поклала туди мишу.
Присівши, він випустив тваринку в траву. Та миттю шмигнула під кущ.
Зісі проводила її похмурим поглядом. Вона насупила лоба та невдоволено надула губи, але мовчки пішла далі.
Килина краєм ока розглядала Зісі.
От же ж характер.
Але сварити її зараз точно не варто. Особливо якщо ця мала постійно перебуває поруч із Всеславою.
— Ти часто мишей ловиш? — спокійно запитала Килина.
Зісі глянула на неї через плече.
— А тобі що?
— Просто питаю.
— Тоді просто не питай.
Килина запнулася.
— Добре… А часто ходиш сама в сад?
— Частіше, ніж ти.
У Кожумʼяки сіпнулося око.
Спокійно… Це лише дитина. Вредна, писката дитина.
— Он як… А чим взагалі любиш займатися?
Зісі зупинилася. Різко повернувшись до Килини, вона дратівливо випалила:
— Люблю кусати за писок тих, хто задає дурні питання!
Килина стиснула губи.
Перл зітхнув.
— Зісі…
— Що?!
— Вона просто намагається з тобою поговорити.
— А я не хочу з нею говорити.
— Можна було так і сказати.
— А хіба не зрозуміло? Чи вона зовсім дурна?
Килина не стала терпіти.
— Послухай-но… — не встигла вона щось сказати, як Перл перебив її, зробивши жест рукою.
— Досить. Що відбувається?
— Вона сама до мене причепилася.
— І це дає тобі право поводитися як хамка?
Зісі насупилася.
— Я не хамка.
Перл повільно потер перенісся.
— Зісі, я сьогодні не спав. Будь ласка, не змушуй мене пояснювати тобі різницю між «я не хочу розмовляти» і «я хочу образити людину».
Змійка схрестила руки.
— Вона мені не подобається.
— Це я вже зрозумів.
— Тоді чого я повинна бути з нею милою?
— Милою — не повинна. Не грубити — повинна.
Зісі кілька секунд дивилася на нього, а тоді перевела погляд на Килину.
— Добре. Я не хочу з вами розмовляти.
Килина кліпнула.
— Оце вже краще, — сказав Перл.
— Значно, — погодилася Килина.
— І ви мені все одно не подобаєтеся, — додала Зісі.
Перл заплющив очі.
Нарешті між деревами показалося джерело. Вода тонкою цівкою стікала між вкритих мохом каменів у невеличке природне заглиблення.
— Ось, — буркнула Зісі.
Килина присіла біля води, зачерпнула її рукою й якось незграбно спробувала намочити тканину сукні. Перл, недовго думаючи, дістав хустинку та простягнув їй.
Кожумʼяка подивилася йому прямо в золоті очі, а потім нерішуче взяла хустинку.
— Дякую.
Килина намочила хустинку й почала обережно витирати липкий сік зі шкіри та краю сукні.
Перл зачерпнув води долонею й провів нею по рогу.
Килина мимоволі простежила за рухом.
Перламутр знову заблищав чистим рожево-блакитним переливом.
Зблизька він справді був неймовірно красивим.
Килина швидко опустила погляд на свою хустинку.
Не вистачало ще знову витріщатися на його роги.
Мала дивилася на них якось дивно.
— Що за дорослі люди кидаються ягодами?
Перл поглянув на Кожумʼяку. Та почала бігати очима по траві, аби тільки знову не натрапити на його очі.
Дракон кашлянув у кулак.
— Зісі, думаю, тобі варто зараз піти й зібрати трохи ягід для Всеслави.
Змійка невдоволено цокнула язиком.
— Давай, не лінуйся, — Перл усміхнувся їй.
Малеча пішла в бік кущів малини, щось бурмочучи собі під ніс.
Килина провела її поглядом.
— Сувора малеча.
— Не злись на неї, вона така відтоді, як я її знайшов. — Він підняв вказівний палець, показуючи маленький шрам. — Якось вона мене навіть вкусила.
— Ого! Але чому? — Килина не могла повірити, що хтось зі змійок зміг завдати шкоди своєму паничу.
— Це було давно. Вона була маленькою, пораненою після бійки з совою. Птах добряче її подряпав, довелося лікувати, і ось.
— Он як. Вона намагалася врятуватися від хижака. Напевно, вона була дуже налякана, не дивно, що вона вас вкусила.
— Не зовсім… Вона рятувала іншу змійку. Та була слабша й також поранена. Я забрав їх обох. Обидві з роду гадюкових, можливо, навіть з одного виводку, хоча я не певен.
— А хто друга змійка?
— Шу-Шу. Вони стали моїми першими маленькими слугами.
Килина задумалася. Виходить, що не тільки Шу-Шу є старшою, а й Зісі. Напевно, вони обидві добре знають храм та його господаря.
— Чому ви зробили своїми слугами змійок?
— Не знаю. Може, через схожість із драконами, а може, тому, що тут навколо були тільки вони. Я тоді підлітком був, перше пробудження не хотілося проводити на самоті, от якось так і вийшло.
Оточити себе маленькими істотами, аби не бути на самоті…
Кожумʼяка випросталася.
— Зрозуміло. Напевно, я б зробила те саме, якби вміла. Не довелося б виходити заміж, був би цілий двір малечі, постійна компанія.
Перл із цікавістю глянув на неї.
— А що? Невже ти не мала компанії?
— Та якось не склалося. Можливо, слава мого батька викривила уявлення людей про мене. А можливо, я й сама якась не така.
— У сенсі?
— Подивіться на мене! Я не мила дівчинка, яка порається по господарству і пряде цілими днями. У мене немає дівочих мрій. Я добре розумію, що якщо знайдеться хоч хтось, кому я буду цікава, то тільки через мою родову силу.
— Щось подібне траплялося?
— Було пару разів. Я просто на те махнула рукою. Люди бувають жорстокі, а їхнє бажання знайти для себе вигоду може принести чимало дискомфорту та проблем. Не всі, звичайно, такі, але знайти людей до серця дуже складно. Тому я б теж хотіла просто створити для себе товариство.
— Ви, люди, так любите усе ускладнювати, — пробурмотів він. — Я от знаю, що ти з роду Кожумʼяк, і що з того? Ти цікава людина, і цього достатньо для товариства. Так, безумовно, твоя сила, напевно, нетипова для людей, але ж поганого в цьому нічого немає. А ті, хто цього не розуміє, просто дурні.
Килина опустила очі на мокру хустинку. Який дивак ! Хоча він дракон, і напевно,це для нього вона дивна.
— Ходімо, поки Зісі не зʼїла всю малину замість Всеслави, — Перл випростався.
— Вона ж сказала, що мишей їсть.
— Зісі багато чого говорить.
Килина хмикнула й пішла слідом.
Коли вони повернулися до кущів, малеча вже щось невдоволено бурмотіла собі під ніс, обриваючи ягоди. Побачивши їх, Зісі лише скривилася й демонстративно відвернулася.
Килина потягнулася до найближчої гілки, але раптом помітила, що Перл зупинився.
Ще мить тому він ішов поруч, а тепер стояв нерухомо, трохи піднявши голову.
— Що таке?
Перл не відповів.
Його обличчя змінилося. Не різко — він усе ще здавався спокійним, тільки погляд став зосередженим, а плечі напружилися.
Він прислухався.
Килина теж прислухалася, але нічого незвичного не почула.
— Перле?
Він підняв руку, наказуючи їй мовчати.Декілька секунд нічого не відбувалося.А тоді Перл різко глянув у небо.
Килина простежила за його поглядом.Спочатку вона нічого не побачила. Лише блакить, білі хмари та темні вершини гір удалині.Потім поміж хмар щось ворухнулося.
Велике.
У Килини пересохло в роті.
Сіро-чорний дракон виринув із-за хмари, на мить повністю розправивши величезні крила.
Дівчина знала, що Перл — дракон. Знала, що десь під людською подобою ховається зовсім інше створіння. Але знати й побачити справжнього дракона на власні очі виявилося зовсім різними речами.
Навіть здалеку він здавався величезним.
Килина мимоволі глянула на Перла.
Невже він теж такий?
— Він сюди летить? — тихо запитала Килина.
— Не знаю.
Спокійна відповідь зовсім не відповідала тому, як напружено він дивився в небо.
Дракон зник за хмарою.
Перл повільно перевів погляд навколо саду.
— Сховайся.
— Що?
— Килино, сховайся. Зараз.
У його голосі не було паніки, але сперечатися чомусь не хотілося.
Килина озирнулася. До храму було далеко. Перл це теж чудово розумів.
— Куди?
Він швидко оглянув дерева й зарості.
— За каміння. Там, нижче.
Килина глянула в указаний бік. Поміж дерев виднілася частина старої камʼяної стіни, майже повністю зарослої плющем і кущами.І саме в цю мить десь попереду затріщали гілки.Перл миттєво повернувся на звук.З кущів вискочила Зісі.
Малеча бігла так швидко, що мало не перечепилася через власні ноги. Кошика з ягодами при ній уже не було.
— Паничу!
Перл одразу простягнув до неї руку.
— Сюди.
Зісі підбігла до нього й лише тоді глянула вгору.
Її обличчя змінилося.
— Це…
— Зісі, — перебив Перл так само спокійно. — Разом із Килиною. За стіну.
— А ви?
— Я залишуся тут.
Зісі цього разу навіть не сперечалася.Вона схопила Килину за руку й потягнула за собою.Килина зробила декілька кроків, але озирнулася.Перл залишився стояти посеред саду, дивлячись у небо.
Сіро-чорний дракон знову виринув із-за хмар.Тепер значно ближче.Перл ледь помітно розправив плечі.
— Не висовуйтесь, — промовив він, не відводячи від нього очей.
Дракон у небі почав дивно маневрувати, а потім різко зірвався вниз. Він набирав швидкість, летячи прямо на Перла.
Килина разом зі змійкою хутко сховалася, обережно визираючи зі схованки.
Перл напружив тіло.
За мить сіро-чорний дракон був уже прямо перед ним. Його тіло обвив густий дим, який накрив і Перла.
Почувся удар.
Щойно дим розвіявся, Килина побачила, як Перл вгруз ногами в землю. Його рука тремтіла, стискаючи чужий кулак.
Це був кулак високого чоловіка, набагато більшого за Перла тілобудовою. На ньому були лише штани, торс залишався оголеним. Коротке чорне волосся, золоті очі. Рисами обличчя він був чимось схожий на самого Перла.
На голові — такі ж за розміром роги, тільки сіро-чорного кольору.
Але найбільше в очі кидався великий шрам, який повністю покривав шию й переходив на груди. Схоже, колись це був сильний опік.
По тілу дівчини пробігли мурахи. Вона добре відчула, як від удару задрижала земля, але Перл вистояв проти такого удару.
Вона поглянула на Зісі, яка сиділа на траві, намагаючись не ворушитися. Змійка затулила рота руками й була схожа на маленьке перелякане зайченятко.
Килина присіла біля неї.
— Хто це? — тихо спитала вона.
Зісі розтулила ручки й тихенько промовила:
— Старший брат панича. Пан Гемат.
Килина здивовано підняла брови.
— Брат?
Зісі приклала вказівний палець до вуст.
Гемат оскалився та прибрав кулак, розглядаючи почервонілу руку. Перл відсмикнув свою, струшуючи нею, бо біль від удару все ж таки був присутній. Він ступив на більш твердий шар землі та насупив брови.
— Як завжди, хороша реакція, — усміхнувся Гемат.
— Все ж таки це ти прокинувся… Якого біса ти сюди приперся? — голос Перла став грубішим, ніж зазвичай.
— Ой, бра-а-а-тику, що за дурне питання? Я маю право приходити та молитися нашій великій Сапфірі. А ще хотів перевірити, чи ти не згнив тут.
— Чудово, молись і вали звідси.
Очі брата блиснули.
— Мені тут пташка наспівала, що ти вже почав пошуки пари і в тебе є цінний екземпляр.
— Та ну? А пташку не Нефрит, випадково, звати? — Перл підняв брову.
— А хіба це важливо? У мене пропозиція: ти віддаси мені княжну та ще трійку дівчат, і до наступного сезону лапи моєї тут не буде. Так, як торік. — Гемат простягнув братові руку.
— Ні.
— Що-що? — перепитав він із посмішкою.
— Я сказав ні. Кожен раз одне й те саме, досить. Ти все одно не шукаєш пару, а тільки зменшуєш мої шанси, вбиваючи невинних дівчат.
— Досить? — лице дракона скривилося. Він провів пальцями по шраму. — Це я вирішую, коли досить! Ти ще не розплатився, братику.
— Не випробовуй моє терпіння. Молись Сапфірі й вали звідси!
— Навіть чаю не запропонуєш?
— Після того, що ти зробив, я не пущу тебе на поріг храму, незважаючи на те, що це також твій дім. — Перл схрестив руки. — Більше не повторюватиму.
Гемат фиркнув і, розвернувшись, попрямував у бік жертовника Сапфіри. Проходячи повз зарості та стару стіну, він зиркнув туди.
У Килини всередині все стислося. Їй здалося, що цей дракон побачив її.
Перл пішов слідом за братом, жестом щось показавши.
Зісі зрозуміла одразу. Вона взяла Килину за руку й повела через чагарники до храму.