Roni Kotwas

книжки та авторські історії

Налаштування читання

Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.

Розділ 11

Перл сидів на підлозі посеред власних покоїв.
Навколо лежали уламки.Розбита шафа, перевернутий стіл, уламки посуду, шматки дерева й тканини. Навіть кілька кристалів, які роками освітлювали кімнату, тепер валялися на підлозі, тьмяно мерехтячи серед безладу.
Він уже не кричав.
Лють минула так само різко, як і прийшла, залишивши після себе тільки порожнечу.
Перл сперся спиною об край ліжка, і дивився кудись перед собою не фокусуючи зір ні на що.
Килина… вона виринала в його думках постаючи перед очима:
Як вона дивилася на нього.
Як торкалася.
Як сама потягнулася до його губ.
Як тихо сказала:
«Подобається».
Перл стиснув пальці.
Вона додумалася до того щоб приспати його пильність, близькістю та пирогом,Усе це сталося так швидко, просто за одну ніч…А він, як останній дурень, радів тому, що вона прийшла.
Перл гірко засміявся.
— Молодець.
Він опустив голову.
— Просто чудово.
Чомусь найбільше боліло навіть не те, що вона намагалася втекти.Він знав, що Килина шукала вихід. Давно знав,та й вона ніколи не приховувала, що не хоче залишатися тут назавжди.
Але він дозволив собі подумати, що щось змінилося.Що після їхніх розмов, після польоту, після тієї ночі…
Перл заплющив очі.Вона приспала його, і цього він не очікував. Він довірився їй настільки що дозволив бути поруч, дозволив їй торкатися рогів,стояв перед нею на колінах. Тільки от на що розраховував? Вона просто жінка, а йому потрібна та що буде поруч, буде чути пісню…
Від цієї думки знову стало важко дихати.
Перл підвівся.Не дивлячись на розгромлені покої, вступаючи по уламкам, повільно вийшов у коридор.
Змійки, які ще кілька хвилин тому визирали з-за дверей, миттєво сховалися.
Він навіть не звернув уваги.
Ноги самі повели його знайомим шляхом.Через коридори, по сходам, на вихід у сад, до жертовника Сапфіри.
Світло денного сонця, торкалося каменю, а золотава постать богині, виблискуючи дивилася кудись уперед своїми синіми очима.
Перл зупинився перед нею.
Довго мовчав.
Потім опустився на коліна.
— Чого ти хочеш від мене?
Відповіді, звичайно, не було.
— Я роблю все, що можу.
Він підняв голову.
— Я залишився тут! Доглядаю твій храм!Зберігаю те, що залишили старші!Я весь час думаю про смерть матері, про брата, про все! Чому ти дала таку можливість зʼявитися мені на світ ?! Що ти хочеш? Чому не даш мені звичайне драконяче життя !?
Голос став тихішим.
— Скільки ще?
Тиша.
Перл стиснув кулаки.
— Дай мені хоча б підказку.
Вітер ворухнув біле волосся.
— Хоч одну.
Він дивився просто в золоте обличчя Сапфіри.
— Скажи, що я роблю не так.
Знову нічого.
Перл опустив голову.
Кілька хвилин сидів мовчки, а потім тихо засміявся.
— Звичайно.
Він повільно підвівся.
— Ти мовчиш сотні років. Чого я взагалі очікував?
Перл розвернувся, але не пішов.Його погляд ковзнув у бік храму, він знав де знаходяться кімнати, де сиділи жінки, розглядаючи камʼяні стіни він перевів погляд на замуровані вікна обсидіанових покоїв.
Щелепа знову напружилася.
Досить, він справді намагався…І що отримав?
Перл повільно видихнув.
Гематит хотів їх, нехай забирає.
Усіх.
Він більше не збирався витрачати на них ані сили, ані час. Більше жодних жінок, жодних співів, Гемат переміг…
Думка принесла дивне полегшення.
А потім перед очима знову зʼявилася Килина.Перл завмер.
Ні.
Не її.
Навіть подумати про те, що Гематит торкнеться її своїми руками, було огидно. Щось темне ворухнулося всередині. Килину він не віддасть, нікому.Вона обдурила його.Хотіла втекти?Але вона залишиться.
Перл повільно стиснув пальці.
Нехай ненавидить.Нехай кричить.Нехай більше ніколи не дивиться на нього так, як цієї ночі.Все одно, вона буде тут, поруч, він залишить її як трофей, він змусить її заплатити.
Перл знову глянув на статую Сапфіри.
— Якщо це неправильно, — тихо сказав він, — зупини мене.
Богиня мовчала.
Дракон сприйняв її мовчання так, як йому було зручніше.
***
Килина лежала просто посеред обсидіанових покоїв.Холод від чорної підлоги давно пробрався крізь тонку тканину чужого вбрання, але їй було байдуже.
Очі боліли й пекли. Щоки залишалися мокрими, а дихання час від часу зривалося на тихий схлип, якого вона вже навіть не намагалася стримувати.
Сил не було, гупати в трикляті двері та кричати, не мало сенсу. Скільки б вона не кликала, і не просила, він не повернеться.Килина лежала, підібгавши ноги, й дивилася в темряву.
А потім щось тихо клацнуло.Вона навіть не одразу відреагувала. Ще один звук і важки двері повільно прочинилися.
Килина різко підвела голову.
У вузькій смужці світла зʼявилося кілька маленьких силуетів.
— Килино? — прошепотів знайомий голос.
— Шаас?..
Хлопчик першим прослизнув усередину, він кинувся до дівчини,за ним увійшла Шу-Шу, а останньою — Зісі, яка тримала в руках невеликий синій камінь.
Килина кілька секунд просто дивилася на них.
— Як ви…
Вона перевела погляд на двері.
— Як ви їх відчинили?
Зісі задоволено підняла камінь двома пальцями.
— Вкрала.
Шу-Шу одразу насупилася.
— Позичила.
— Якщо він не знає, то вкрала.
Килина витерла мокрі щоки рукавом.
— Що це?
— Сапфіровий камінь панича, — пояснила Зісі. — Відкриває всі двері в храмі.
Килина здивовано глянула на неї.
— Усі?
— Майже. Іноді користуємося ним, коли хтось губить ключі.
— Ти, сказала він з покоїв панича ?полізла до нього зараз?!
— Його там зараз немає.
Тільки тепер Килина помітила, що за дверима щось стояло.
Шаас вибіг у коридор.
— Допоможи!
Зісі закотила очі, але пішла за ним.
За кілька секунд обоє повернулися, важко тягнучи невелику вертикальну скриню.
Ту саму.
Килина підвелася на ліктях.
— Це…
— Твоє, — видихнув Шаас.
Скриня з гуркотом упала на підлогу.
— Вона важка! — обурилася Зісі. — Що там узагалі таке, цегли?
Килина вже знала
Вона підповзла ближче й відкрила кришку.Метал тихо блиснув у слабкому світлі коридору.
Булава.
Її булава.
Килина провела пальцями по холодному металу.
Горло знову стиснуло.
— Ви навіщо це принесли?
Шу-Шу присіла перед нею.
— Бо ти йдеш.
Килина підняла очі.
— Що?
— Зараз! З храму.
Килина завмерла.
Зісі зачинила двері за собою й стишила голос:
— Я знаю інший вихід. Справжній. Біля жертовника Сапфіри.
Килина дивилася на них, наче не розуміла слів.
— Ми випустимо інших дівчат, — продовжила Шу-Шу. — І ви підете разом.
— Зараз? — тихо перепитала Килина.
— Просто зараз.
Шаас підійшов ближче.
— Поки панич не почав нас шукати.
Килина подивилася на булаву, потім на двері.
Вихід.Ось він.Те, заради чого вона все це почала.Те, чого хотіла ще кілька годин тому більше за все. А тепер…
Килина опустила голову.
— Я не хочу.
У кімнаті стало тихо.
— Що? — не зрозумів Шаас.
Килина стиснула пальці.
— Я не хочу йти.
Вона сама почула, наскільки жалюгідно прозвучав її голос.
Сльози знову набігли на очі.
— Я… не можу.
Шаас одразу присів біля неї.
— Килино…
Але Шу-Шу різко випрямилась.
— Ні.
Килина глянула на неї.
Маленька змійка дивилася сердито.
— Що «ні»?
— Ти хотіла знайти вихід? Хотіла вивести інших жінок? Зайшла так далеко !
— Так….
— Тоді вставай.
Килина здивовано глянула на неї.
— Але я правда, не можу.
— А я сказала — вставай!
Шаас сіпнув Шу-Шу за рукав.
— Не кричи на неї.
— Буду!
Шу-Шу підійшла майже впритул до Килини.
— Ти все це почала! Ти сказала дівчатам бути готовими. Вони тобі повірили. Ти шукала вихід, ризикувала, обманювала панича. А тепер, коли вихід справді є, ти хочеш залишитися тут і плакати?!
— Ти не розумієш.
— Розумію більше, ніж ти думаєш.
— Ні!
— Тоді поясни мені, що змінилося!
Килина розтулила рот, але так і не змогла видушити з себе правду.
Шу-Шу дивилася на неї ще секунду, а потім тихіше промовила:
— Те, що ти його любиш, не робить інших дівчат менш замкненими.
Килина здригнулася.
— Я не казала, що…
— Мені байдуже, як ти це називаєш.
Шу-Шу вказала на двері.
— Вони досі тут через панича. І зараз усе стало ще гірше.
Килина насупилася.
— Що сталося?
Шаас відвів очі.
Зісі перестала усміхатися.
Шу-Шу відповіла:
— Панич розгромив свої покої.
Килина завмерла.
— Що?
— Кричав так, що половина храму чула.
У животі неприємно стиснулося.
— Що він казав?
Шу-Шу на мить замовкла.
Наче не хотіла говорити.
— Шу-Шу.
— Що віддасть дівчат Гематиту.
Килина зблідла.
— Ні.
— Так.
— Він би не…
— Я теж не хочу в це вірити, — перебила її Шу-Шу. — Але він це сказав.
— Він явно був злий.
— І що?
Килина мовчала.
— Ми повинні чекати й перевіряти, чи він справді це зробить? — продовжила Шу-Шу. — Поставити шість людських життів на те, що панич заспокоїться? Гей! Кожумʼяко ! Він вже віддавав інших дівчат брату.
Ці слова боляче вдарили.
Бо майже те саме Килина говорила сама собі, коли клала сон-траву в пиріг.
Не можна ризикувати чужими життями лише тому, що хочеться йому довіряти.
Килина закрила очі.
Отже, нічого не змінилося.Тільки тепер було набагато болючіше.
— А він? — тихо запитала вона.
Шу-Шу зрозуміла без пояснення.
— Панич залишиться тут, не думаю що він погонеться за вами.
Килина опустила погляд.
Сльоза впала на білий рукав Перла.
— Я все зіпсувала.
— Можливо, — сказала Шу-Шу.
Шаас обурено глянув на неї.
— Шу-Шу!
Але та продовжила:
— Тоді хоча б закінчи те, заради чого почала.
Килина довго мовчала, потім витерла обличчя долонями, глибоко вдихнула, і поклала руку на руківʼя булави.
Вона виведе жінок, поверне їх додому, провідає матір та діда й обовʼязково повернеться, щоб сказати йому правду.
Тоді це буде чесно.Тоді вона буде до цього готова.
— Добре, пішли за іншими дівчатами.
Шу-Шу першою визирнула в коридор. Змійка прислухалася, а потім махнула рукою.
— Тихо.
Килина вийшла слідом. Зісі й Шаас трималися поруч.
Десь далеко чулося дзенькання посуду, хтось із змійок пробіг верхнім коридором, але тут поки було порожньо.
Килина міцніше стиснула булаву.
Тепер головне — не наробити шуму.
До покоїв дівчат вони дісталися без пригод. Зісі витягнула з кишені невеликий сапфіровий камінчик і приклала його до замка перших дверей.
Камінь коротко засвітився.
Клац.
— Зручно, — тихо буркнула Килина.
— Ага, — посміхнулася Зісі. — Особливо коли ключі губиш.
Шу-Шу шикнула на неї.
Двері прочинилися.
Марʼяна ще спала. Від шуму вона сіпнулася й перелякано сіла на ліжку.
— Килино?
Кожумʼяка одразу приклала палець до губ.
— Тихо. Вставай. Ми йдемо звідси.
Марʼяна кілька секунд дивилася на неї, не розуміючи.
— Куди?
— Додому.
Очі дівчини широко розкрилися.
— Ви знайшли…
— Тихо, — повторила Килина. — Взулася, накинула щось тепле й пішла за нами. Нічого зайвого не бери.
Цього разу Марʼяна не перепитувала.
З наступними було простіше.
Ружена, щойно зрозуміла, що двері відчинені не випадково, одразу зібралася. Лукерія схопила свою вишивку, але після одного погляду Килини залишила решту речей. Станіслава перехрестилася й прошепотіла подяку Богу.Світозара мовчки накинула плащ.
За кілька хвилин у коридорі вже тіснилося кілька сонних, переляканих жінок.
— Що б не сталося, — тихо сказала Килина, дивлячись на них, — не кричіть. Не розмовляйте без потреби. Просто йдіть за нами.
Усі кивнули.
Залишилася Всеслава.
Зісі приклала камінь до останнього замка.
Двері відчинилися.
Княжна не спала. Вона сиділа біля столу й невдоволено повернула голову на шум.
— Що відбувається?
— Ми тікаємо, — відповіла Килина. — Одягайся.
Всеслава підняла брови.
— Зараз?
— Зараз.
— А мої речі?
Килина кілька секунд мовчки дивилася на неї.
— Я не залишу тут усе, що мені належить, — продовжила княжна. — Там коштовності, сукні…
— Всеславо, — прошипіла Ружена з коридору. — Ми тікаємо від дракона.
— Княжно Всеславо.
— Та хоч великою княгинею! — не витримала Лукерія. — Якщо через тебе нас почують, я сама тебе тут залишу.
Всеслава обурено глянула на неї.
— Як ти зі мною розмовляєш?
— Тихо! — уже кілька голосів одночасно зашипіли з коридору.
Княжна розтулила вуста, збираючись відповісти, але, побачивши обличчя інших жінок, усе ж змовчала.
Килина простягнула їй плащ.
— Або йдеш зараз, або залишаєшся.
Всеслава вихопила плащ із її рук.
Вони рушили коридорами.
Килина йшла першою разом із Шу-Шу. Булаву вона тримала біля плеча, намагаючись не зачіпати нею стін. За ними один за одним ішли жінки. Шаас крутився між ними, постійно перевіряючи, чи ніхто не відстав, а Зісі замикала ходу.
На кожному перехресті вони зупинялися.
Шу-Шу визирала першою.
Іноді доводилося чекати.
Один раз повз них пройшли дві змійки з кошиком фруктів. Усі притиснулися до стіни за широкою колоною, намагаючись навіть не дихати.
Всеслава щось сердито прошепотіла.
— Тс-с! — Марʼяна одразу штовхнула її ліктем.
Княжна глянула на неї так, наче вже хотіла влаштувати скандал, але все ж промовчала.
Коли змійки зникли за поворотом, Килина видихнула.
— Далі.
Вони спустилися сходами, пройшли знайомий Килині коридор біля бібліотеки й повернули в бік саду.
Серце Кожумʼяки трохи стиснулося. Вона блукала цими коридорами за Сапфірою, коли чула спів Перла. А сьогодні вона йде.
Виходячи до саду, Шу-Шу зупинила дівчат.
— Йти стежками не вийде, змійки постійно ошиваються там, та й коротший шлях буде через чагарники.
— Чагарники? — перепитала Всеслава. — Ви хочете, щоб я йшла через чагарники?
Килина проігнорувала ці слова й пішла за Шу-Шу.
Дівчата також попрямували за нею. Зісі невдоволено пхнула Всеславу вперед.
— Рухайся! Немає часу на твої манси.
Пролазячи крізь траву та кущі, вони нарешті вийшли до знайомих камʼяних сходів.
Шаас швиденько спустився вниз, аби перевірити, чи немає там когось ненароком. Він повернувся й підтвердив, що шлях вільний.
Дівчата, підібравши свої спідниці, попрямували вниз.
— Куди ми взагалі йдемо? — поцікавилася Ружена.
— У цьому місці знаходиться жертовник драконячого божества, — спокійно проговорила Килина.
— Ти ба, у них ще й релігія є… — здивовано буркнула Лукерія.
Нарешті перед ними постала статуя величної Сапфіри, що так само непохитно зображала спів.
— Це що? Золото?! — у Всеслави пересохло в горлі.
— Не кричи! — рявкнула на неї Зісі.
Змійка підійшла до статуї та схилила голову в поклоні, наче вибачаючись за все. А потім потягнула за носок золотого черевика статуї.
У ту ж мить каміння біля жертовника заворушилося з характерним звуком. Саме підніжжя статуї зʼїхало вбік, відкриваючи прохід із довгими сходами.
Шу-Шу першою заглянула в темний прохід.
— Без світла тут нічого не побачимо.
Шаас одразу почав нишпорити біля жертовника. За кілька секунд хлопчик витягнув із вузької камʼяної ніші старий факел.
— Є!
— Дай сюди, — сказала Шу-Шу.
Вона взяла його, а Зісі тим часом відсунула ще один камінь збоку від входу. Там лежало кресало.
— Ви тут усе поховали? — здивувалася Килина.
— Прохід старий, але ним іноді користуються, — відповіла Шу-Шу. — Просто не люди.
За кілька спроб суха тканина на кінці факела спалахнула. Полумʼя освітило перші сходинки, що круто спускалися кудись униз.
Від проходу одразу потягнуло сирістю.
— Туди? — невдоволено перепитала Всеслава.
Ніхто їй не відповів.
Шу-Шу пішла першою з факелом. За нею рушила Килина з булавою, потім інші дівчата. Шаас і Зісі замикали ходу.
Сходи були вузькими й слизькими. Подекуди зі стелі капала вода, а стіни вкривала темна волога пліснява.
Килина трималася рукою за каміння, аби не послизнутися.
Чим нижче вони спускалися, тим холодніше ставало.
— Тут смердить, — почулося позаду.
Килина навіть не обернулася.
— І сукню я вже всю забруднила.
Мовчання.
— Тут взагалі безпечно?
Ружена важко видихнула.
— Всеславо…
Зісі тихо захихотіла.
— Не бачу нічого смішного, — образилася княжна. — Я взагалі не розумію, чому ми мусимо повзти якимись норами.
— Бо інший вихід висить над прірвою, — сухо відповіла Килина.
— А нормального немає?
Цього разу навіть Станіслава обернулася.
— Є. Через головні двері. Можеш повернутися й попросити дракона провести.
Килина стиснула пальці на руківʼї булави.
Не реагувати, на їх сварки… просто йти. Вона вирвала рахувала сходинки, аби зайняти голову.
Сто двадцять.
Сто двадцять одна.
Сто двадцять дві…
Декілька разів збивалася, і починала заново. Вихід і правда виявився глибоким та довгим. Сходи нарешті закінчилися. Далі почалася вузька печера.
Тут доводилося йти майже один за одним. Каміння під ногами було нерівним, вода місцями доходила до щиколоток.
Факел Шу-Шу кидав тремтливі тіні на стіни.
— Я більше не відчуваю пальців на ногах, — знову почала Всеслава.
— Це тому, що ти не замовкаєш і вся кров пішла до язика, — буркнула Зісі.
Шаас пирснув.
Навіть кілька дівчат не втрималися від сміху.
— Ви всі надзвичайно невиховані.
Килина йшла далі, мовчки.
Всеслава могла нити хоч до самого села, головне — вони рухалися і Перла тут не було.
Від цієї думки серце знову неприємно стиснулося.
Печера то звужувалася, то знову розширювалася. Кілька разів їм довелося пригинатися під низькими склепіннями.
Нарешті попереду зʼявилося слабке світло.
Килина спочатку навіть не повірила.
— Шу-Шу.
Змійка підняла факел вище.
— Бачу.
Усі одразу пожвавішали.Навіть Всеслава перестала скаржитися.
Світло ставало дедалі яскравішим, ще кілька поворотів, один короткий підйом і нарешті вони вийшли назовні.
Килина примружилася від денного світла.
Прохід виявився схованим між великими каменями біля підніжжя гори. Навколо росли дерева й густі кущі, повністю закриваючи отвір від сторонніх очей.
Марʼяна першою заплакала.
Не голосно.
Просто закрила рот руками й дивилася на небо, інші дівчата відреагували по своєму, хтось бухнувся в траву, а хтось просто притискав руки до грудей.
— Не стоїмо, — скомандувала Килина.— Треба відійти від гори якнайдалі.
Шу-Шу кивнула.
— Село на схід.
— Я знаю дорогу.
Килина перекинула булаву на плече і вони рушили.
Дорога спускалася між деревами. Подекуди доводилося обходити каміння й повалені стовбури.
Жінки втомилися ще в печері, але ніхто вже не скаржився, диво , навіть Всеслава мовчала.
Килина раз у раз оглядалася на гору. Нічого….
Тільки білий камінь, зарослі кущик та дерев, чисте небо.
Може, Перл ще не знає.
Може, він навіть не шукає їх.
Може…
Десь далеко пролунав звук, глухий та важкий.Наче величезне полотно різко вдарило по повітрю.
Килина зупинилася.
Шу-Шу також.
Зісі повільно підняла голову.
— Ні…
Ще один удар.Тепер ближче.
Дівчата почали озиратися.
— Що це? — тихо запитала Марʼяна.
Килина вже знала.
Серце опустилося кудись у живіт.
Над верхівками дерев промайнула величезна біла тінь.
— Біжіть! — крикнула Килина.
Жінки рвонули вперед.
Шаас схопив Марʼяну за руку. Шу-Шу почала підганяти тих, хто відставав.
А над ними знову пролунав важкий удар крил.
Килина озирнулася.
Великий білий дракон спускався просто на них.
Перламутрова луска сліпуче блищала на сонці. Величезні крила перекривали небо, а золоті очі були спрямовані тільки вперед.
На неї.
— Дідько…
Перл ударив крилами востаннє.
Потік повітря пригнув траву до землі й мало не збив жінок із ніг.
Він приземлився просто на дорозі перед ними.
Земля здригнулася, усі застигли на місці. Величезний білий дракон повільно підняв голову. Перл ще кілька секунд стояв у драконячій подобі, важко дихаючи після польоту. Потім його величезне тіло почало огортати білим димом.
Він швидко згущувався навколо лап, крил, довгої шиї, поки величезний силует дракона зовсім не зник у ньому. Коли дим розсіявся, посеред дороги вже стояв Перл у людській подобі.
Босий.
У простому білому вбранні, накинутому поспіхом, із розпущеним волоссям, яке вітер кидав йому на обличчя.
Він нічого не сказав. Просто дивився, спочатку на всіх одразу.
Повільно.
Мовчки.
І від цього мовчання ставало ще гірше.
Шаас опустив голову а Шу-Шу завмерла на місці, навіть Зісі, яка зазвичай не могла втримати язика за зубами, цього разу мовчала.
Перл перевів погляд на них.
На кожного окремо.Спочатку на Зісі, потім на Шааса, найдовше він затримався — на Шу-Шу.
Та витримала його погляд, хоча її пальці нервово стиснули край одягу.
У золотих очах Перла не було звичної мʼякості, не було навіть тієї шаленої злості, з якою він трощив покої.
Лише холодне розчарування.
— Ви… — тихо промовив він.
Шаас здригнувся.
Шу-Шу відкрила рота, але Перл одразу відвернувся наче вже не бажав нічого від них чути.
Його погляд ковзнув повз дівчат.
Навіть на Всеславі він не затримався ані на мить.
Наче їх узагалі тут не було.
Наче вся ця втеча, усі жінки, яких він колись сам приніс до храму, раптом перестали мати для нього будь-яке значення.
Його золоті очі втупились в Килину. Кожумʼяка міцніше стиснула булаву.
Перл помітив це.
Його погляд на мить опустився на зброю, потім знову піднявся до її обличчя.
Килина чекала, що він скаже.
Але Перл мовчав.
Просто стояв посеред дороги й дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти, скільки ще разів вона збирається від нього піти.
І саме це мовчання лякало Килину сильніше за крик.
— Тож… це втеча.— нарешті промовив він.
Ком застряг у горлі Килини. Вона недовірливо глянула на нього, чекаючи, що він знову зірветься, використає свою магію та щось зробить. Неприємні відчуття пройшлися по шкірі. Вона весь ранок ігнорувала подряпини на руках та ногах, які отримала, коли Перл тягнув її коридором.
Перл зробив крок до неї, від чого подряпини занили, і Кожумʼяка рефлекторно направила на нього свою булаву.
— Не підходь.— промовила вона тихо, але досить твердо.
Перл зупинився.
Вона не очікувала від себе такої реакції. Здавалося б, що такого? Дід часто тягав її по двору, наче неслухняне кошеня, коли вона малою робила якусь дурницю. Але це було щось інше. Наче відчуття безпеки поряд із ним випарувалося, залишивши по собі лише напругу.
Перл дивився на булаву.
Цей інструмент розбивав голови драконам та ламав кістки. Натертий до блиску, він побував не в одній руці Кожумʼяк та буквально вмився драконячою кровʼю. Перл не знав, чи колись побачить цю булаву, але точно знав одне: йому не подобається , коли Килина спрямовує її на нього.
— Добре… Ти права. Це все жахливо. Я справді не маю права розпоряджатися чужим життям, — він видихнув. — Це безглуздо. Якщо я знову запру вас, ви знову й знову будете намагатися втекти.
Він наче говорив про дівчат, але мав на увазі конкретно Килину.
Це й справді безглуздо…
Подумати тільки, він збирався забрати її назад. Але хіба мав на це право?
Збирався замкнути її із собою. Але хіба йому було б добре від того, що вона буде нещасна?
— Шу-Шу, Зісі, Шаас, вертаємося в храм!
Змійки сіпнулися. Шу-Шу та Зісі слухняно підійшли до нього.
Тільки Шаас залишився біля Килини.
Перл нахмурив брови.
— Шаас! Я сказав вертатися!
Малий перелякано схопився за ногу Килини й заплющив очі.
Побачивши це, Перл зрозумів, що накричав на нього.
Він цикнув із пересердя.
Недовго думаючи, прийняв подобу дракона, обережно схопив лапами Шу-Шу та Зісі й злетів у небо.
***
До села вони таки дісталися.
Не швидко й далеко не в тому вигляді, у якому хотілося б показуватися людям. Сукні дівчат були в болоті, подоли подерті об каміння та кущі, волосся розтріпане, а сама Килина й досі ходила в закороткому білому вбранні Перла, перекинувши через плече родову булаву.
Та щойно селяни зрозуміли, кого саме вона привела із собою, почалася метушня.
Староста довго нічого не міг второпати, а коли почув імʼя княжни Всеслави, мало не посивів на місці. Одразу наказав осідлати найшвидшого коня й послав вершника до Києва з вісткою князю, що його донька жива й знаходиться в селі разом з іншими врятованими дівчатами.
Самих же дівчат швидко розібрали по хатах.
Хтось приніс їм їсти, хтось чистий одяг, хтось нагрів воду.
Марʼяна знову плакала, але цього разу від радості. Ружена мало не задушила якусь стару селянку в обіймах, коли та принесла їй теплий хліб. Лукерія без упину розповідала, що першою справою вдома сяде за нормальну вишивку, а Станіслава дякувала всім святим, яких могла згадати.
Всеслава ж поводила себе спокійно та тихо, не зрозуміло чи то від радості не могла повірити що вільна, чи то від останнього потрясіння, а може не хотіла показувати простому люду емоцій.
Це було не важливо, вони були вільні. Килина була вільна.
Чомусь тільки радості від перемоги вона майже не відчувала.
Килина сиділа біля великої деревʼяної миски з теплою водою й мовчки намагалася відмити Шаасу обличчя.
— Не крутися.
— Я не кручуся.
— Крутишся.
— Вода в очі тече!
— Бо ти крутишся.
Шаас насупився, але слухняно підставив обличчя.
Килина змочила шматок полотна й обережно провела ним по його щоці, змиваючи пил та бруд після печери.
Руки працювали самі.
А думки були далеко.
З Перлом.
Тільки вона більше не згадувала їх милі зустрічі чи близькість. Вона згадувала як він тягнув її коридорами . Як вона пручалася, намагалась докричатися до нього .
Вона несвідомо провела пальцями по подряпині на передпліччі.
Шкіра ще боліла.
Килина насупилася.
Чого вона тоді так злякалася?
Він же не збирався її вбивати, чомусь вона була в цьому впевнена.
Перл був розлючений. Вона приспала його. Обманула. Після всього, що між ними сталося, він прокинувся й побачив, що вона втекла з планом храму.
Можливо вона теж би розлютилася якби щось подібне сталося з нею…
Килина потерла Шаасу ніс трохи сильніше.
— Ай!
— Вибач.
Вона одразу послабила руку.
Може, вона сама винна?
Якби сказала правду раніше… Про пісню, про те що відчувала…
Але він не отримував права звʼязувати її, затикати їй рота й тягнути по камʼяній підлозі.
Від цієї думки в грудях знову неприємно защеміло.
Вона образилася.
Як би не хотіла знайти йому сотню виправдань — образилася.
Особливо через те, як швидко все змінилося, за цей короткий час сталось так багато, що вона навіть не встигла зрозуміти як так все вийшло.
Ще вночі вона дозволила йому бути ближче, ніж будь-кому за все своє життя.А вже сьогодні, наставила проти нього булаву, і це налякало її майже сильніше за самого Перла.
Ще вчора поруч із ним вона почувалася безпечно, а потім цього відчуття раптом не стало.
— Килино?
Вона кліпнула.
Шаас дивився на неї великими жовтими очима.
— Що?
— Ти вже давно мені одне вухо миєш.
Килина подивилася на мокре вухо.
— Значить, буде найчистішим.
Шаас пирхнув.
Кутик її губ мимоволі сіпнувся.
Вона витерла йому обличчя сухим рушником і почала розправляти чорне волосся.
Все ж вона повернеться. Так! Точно повернеться!
Спочатку треба було дочекатися людей князя. Допомогти дівчатам повернутися до своїх родин. Потім поїхати додому. Провідати маму та діда, сказати що жива, а тоді… вона повернеться щоб нарешті нормально поговорити з ним, вона тоді зможе зібрати все у себе в середині до купи , і розповісти йому все, чому наважилась втекти, чому мовчала про пісню.
Килина подивилася на Шааса.
— Готово.
— Все?
Шаас витер ніс рукавом.
Килина миттєво ляснула його по руці.
— Я тебе навіщо мила?!
— Та чистий же рукав!
— Шаас!
Хлопчик засміявся й відскочив від неї.
Килина похитала головою.
Все ж вона усе зробила правильно, так як вчив батько, вона повелася як справжня Кожумʼяка.
Навіть якщо тепер від цього боліло.
Пару днів вони побули в селі, а потім за ними прийшли , точніше за Всеславою. Невелика кількість вартових та палатних няньок, також вісточку дістали родичі дівчат, ті приїхали за ними. Килина зібралася з вартою , підготувавши себе та Шааса вона попрямувала за ними в Київ. Усім сказала що мала змійка її зброєносець, Всеслава на диво нікому не сказала правди. Схоже тепер їй не було діла до Кожумʼяки. Килина отримала нагороду, та разом з Шаасом попрямувала додому, до мати з дідом.
***
Звук удару луною розрісся коридорами. Каміння зі стіни посипалося, маленькі фрагменти фрески розсипалися по підлозі.
Змійки злякано поховалися по кутках, прийнявши свою справжню подобу, сподіваючись, що гнів не дістанеться до них у такому вигляді.
Перл спокійно сидів у залі на підвіконні та, заплющивши очі, чув, як здригаються стіни храму, як тріщить каміння. Він знав, що так станеться. Цілий тиждень він готував змійок до цього, пояснюючи, як себе поводити та де сховатися.
— Де вони?!
Крики чоловіка ставали все гучнішими. Важкі двері до залу різко відчинилися. На порозі стояв розлючений Гемат. Він ударив кулаком по столу, деревина тріснула, розвалюючись на шматки.
Перл повільно розплющив очі, глянувши на брата.
Як завжди, розлючений погляд, неохайний вигляд. Він був босий, в одних вільних штанах, які трималися завдяки широкому поясу.
— Де дівки? — злобно запитав він, дивлячись Перлу в обличчя й блискаючи своїми золотими очима.
— Немає.
Перл відповів спокійно. Настільки, що його слова холодком пройшлися по шкірі брата.
— Повтори.
— Нема їх. Втекли.
Сталево-сірий дракон в одну мить опинився поряд із братом.
— Ти! Нікчема, не зміг упоратися з купою баб? Просто дозволив їм піти?
Нарешті Перл підняв на нього свої байдужі очі.
— Я більше не збираюся викрадати дівчат та шукати пару.
— Що?
Гематит засміявся так, наче почув найсмішніший жарт у своєму житті. Кожен дракон вважав сенсом свого життя знайти свою пару та продовжити рід. Навіть ті, що втратили можливість співати, не полишали своїх спроб, тому повірити цим словам було б дурістю.
Але Перл не жартував.
Він був змучений.
Останній тиждень він тільки й робив, що все обмірковував. Якщо Килина його не хоче, якщо вона однаково не чує пісні, то чи є сенс продовжувати пошуки?
До того ж він знав, добре знав, що потрібно було давно покінчити з віддаванням дівчат братові. Але почуття провини перед ним завжди стискало Перла. Він був готовий закривати на це очі та дозволяти братові руйнувати чужі життя, аби не відчувати провини перед ним.
От тільки скільки б тих жінок він не віддавав, провина лише зростала.
Не тільки перед Гематитом.
Перед усіма.
Перед змійками, адже виходило, що їхній панич не може захистити власних слуг.
Перед самими дівчатами, бо він віддав їх на смерть.
Перед Килиною.
Адже він поганий дракон.
— Ні!
Крик Гематита привів його до тями, коли той схопив його за барки.
— Не смій! Не смій відмовлятися від цього! Думаєш, я літаю сюди тільки заради тих баб? Вони мені взагалі не цікаві.
На його обличчі заграла зловісна усмішка. Перл одразу її впізнав.
— Мені цікавий ти, братику!
Гемат перехопив його за ріг та з усієї сили зіштовхнув із підвіконня на підлогу.
— Це так мило — дивитися на те, як ти щоразу намагаєшся, переконуючи себе в тому, що все буде інакше.
Перл підвівся.
— Ти завжди так старався, матусин синочок. І до батька підлизуватися не забував. Він ще в дитинстві дав мені зрозуміти, що храм буде твоїм.
— Що? — Перл нерозуміюче подивився на нього.
Напевно, він мав здогадатися. Батько не був дурним. Він не міг не побачити, на яке чудовисько перетворюється його старший син. Йому потрібні були підстави, аби відсторонити Гематита від наступництва на посаді доглядача храму.
Тому він чекав, поки той оступиться, не роблячи нічого.
Тільки от інцидент був надто болючим та коштував життя мамі.
— Весело спостерігати, як ти знаходиш дівок і, як дурень, намагаєшся їм догодити.
— Замовкни.
— А потім приходжу я, і ти підкоряєшся мені, віддаючи їх.
— Замовкни…
— А потім тижнями сидиш і думаєш, що саме ти відправив їх на смерть.
Перл різко схопив його за запʼястя.
Гемат лише задоволено посміхнувся.
— Ось.
Його золоті очі блиснули.
— Нарешті.
Перл відштовхнув його руку.
— Ти хворий.
— Можливо. Але хто ж мене таким зробив?
Гемат випростався та провів пальцем по своєму шраму.
— Але якщо ти більше не шукатимеш собі пару, Перле…
Він нахилив голову.
— То в чому тоді моя розвага?
Перл завмер.
І раптом усе стало настільки очевидним, що аж нудило.
Йому ніколи не були потрібні ті жінки. Він не намагався знайти собі пару за рахунок Перла.
Ні…
Йому потрібен був брат, який залишався після них: розбитий та винний, щоразу трохи більше схожий на того хлопчика, який колись стояв над тілом матері й не знав, що робити зі своїми руками.
Гематит отримував задоволення від того, що мучив свого брата. Напевно, навіть якби Перл таки знайшов пару, Гематит не залишив би його в спокої.
Гемат легко поплескав його по щоці.
— Тож не будь нудним, братику.
Перл повільно перехопив його руку.
Цього разу міцно.
— Більше ніколи… Я більше не приведу тобі жодної людини. Хочеш когось убити — шукай сам.
— Ох, як шкода… Але не думай, що ти так просто мене здихаєшся.
Він усміхався, даючи зрозуміти, що для нього абсолютно немає значення, чи відмовиться Перл від ідеї шукати пару, чи ні. Все одно він буде псувати йому життя.
Гематит розвернувся та під поглядом Перла попрямував до виходу із залу, але зупинився на півдорозі, наче щось згадавши.
— Ах так! Іще дещо. Розповім тобі секрет, який наш батько так і не передав тобі. Пісня Сапфіри безглузда.
— Що ти маєш на увазі?
— Ще юнаком я спалив кілька сувоїв із бібліотеки, де були записані спостереження старих драконів. Будь-яка людська жінка може почути пісню дракона. Немає ніякої «обраної». Головне — мати взаємну глибоку привʼязаність. Люди назвали це смішним словом — «кохання».