Roni Kotwas

книжки та авторські історії

Налаштування читання

Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.

Розділ 12

Кінь повільно наближався до села. Люди, які займалися своїми справами, із здивованими обличчями залишали роботу, аби глянути на вершника.
Кожумʼяка твердо сиділа в сідлі. На її обличчя падало ранкове сонце, на лобі була яскрава стрічка, а вбрана вона була у вишиту сукню, яку їй любʼязно дали в князівських палатах.
Вона везла булаву та мішок із добром: тканинами, золотом та ліками.
Перед нею, на тому ж коні, сидів чорноволосий хлопчик. Обпершись спиною об дівчину, він розглядав усе довкола.
Люди, які так старанно займалися своїми справами, почали виходити ближче до дороги, з цікавістю дивлячись на вершницю.
Жінка, що витрушувала рядно біля хати, завмерла, прикривши долонею очі від сонця. Двоє чоловіків біля воза перестали сперечатися й повернули голови в її бік. Навіть діти, які ганяли курей поміж дворами, зупинилися.
— Хто це така? — тихо запитала одна з жінок біля тину.
— Не знаю. Може, з Києва хтось.
— А хлопчик попереду хто?
Килина проїхала ще кілька дворів.
Привʼязана до сідла широкими ременями булава одразу кинулася в очі одному старому.
— А то хіба не булава Кожумʼяк?
— Точно! Це ж Микитова.
— Микити Кожумʼяки?
— А хто ж іще таку носив?
— То це Килина?!
Тепер її вже розглядали зовсім інакше.
— Оце ж виросла…
— Та вона й до того була як сосна.
— На батька схожа.
— Ага. І сидить так само.
— Микита теж після княжої служби повертався, наче пів світу за плечима мав.
Люди почали гудіти, як бджоли, згадуючи і покійного Микиту, і розглядаючи його доньку.
— Ти ба, дівка не тільки родинну справу освоїла, а ще й службу свого батька на себе взяла.
— Боже, Боже…
— Кажуть, вона білого змія вбила і пʼяту доньку князя додому повернула.
— Тьху! Та де це бачено, щоб баба булавою махала? І так он село насмішила, коли шкури мʼяти почала, а тепер ще он що!
— Зате грошей у дім привезла.
— А що ті гроші? Батькам уже не допоможуть!
— Так вважай — придане.
— А що з того? Вона до самого князя їздила, носа тепер точно задере. Хто в нашому селі такій дівці буде пара? Придане приданим, а характер де дінеш? Невістка має бути слухняною та поступливою, а вона сама за чоловіка буде. Де таке бачено?
Тітки, не соромлячись нікого, навперебій почали обговорювати дівчину.
Шаас обернувся до них.
— Я їх покусаю…
Килина рукою повернула його голову вперед.
— Не зважай. У селах завжди так, люблять чесати язиками. Немає чого слухати.
Вона, на диво, була спокійною. Якщо раніше слова селян, наче отруйні стріли, впивалися в її серце, то тепер вона не відчувала нічого.
Покинувши головну дорогу, кінь попрямував уздовж річки до дому, який стояв подалі від інших, туди, де розносився їдкий запах шкур.
Важкі ворота двору були зачинені. Килина злізла з коня та, підійшовши, штовхнула їх. Ті відчинилися.
Як і очікувалося, дід сидів у дворі, скоблив шкури й час від часу затягувався люлькою.
Килина зупинилася просто у воротах.
На мить їй стало дивно.
Наче вона нікуди й не їздила.
Той самий двір. Ті самі натягнуті на рами шкури. Деревʼяні відра біля стіни. Старий стіл, на якому лежали ножі й скребачки. Їдкий запах, від якого колись хотілося втекти хоча б на кілька годин, тепер здавався майже рідним.
І дід.
Такий самий величезний, сивий, трохи згорблений над роботою.
Килина раптом відчула, як у грудях стало тепло.
— Діду…
Скребачка завмерла. Старий повільно підняв голову. Кілька секунд він просто дивився. Наче не вірив очам. Люлька вислизнула з губ і впала просто в траву.
— Килино?..
Вона всміхнулася.
— А хто ж іще?
Скребачка полетіла слідом за люлькою.
Дід підвівся так різко, що низький ослін перекинувся за його спиною.
Він майже побіг.
Килина навіть не встигла поставити булаву до стіни, як величезні руки обхопили її так міцно, що вона ледь не втратила рівновагу.
Килина завмерла.
Вона не памʼятала, коли востаннє дід так її обіймав.
Мабуть, ще коли вона була малою і могла хоча б умовно поміститися в його руках.
Килина раптом відчула себе тією самою дівчинкою, яка колись приходила до нього зі збитими колінами й вимагала, щоб він покарав камінь, об який вона перечепилася.
— Я повернулася, — тихо сказала вона.
Старий Кожумʼяка відсторонив її на витягнуті руки й почав розглядати.
Обличчя.
Плечі.
Руки.
Наче перевіряв, чи все на місці.
— Худіша стала.
— Не вигадуй.
— І подряпана.
— Та нічого страшного.
— А це що?
Він торкнувся однієї зі старих подряпин на передпліччі.
Килина швидко забрала руку.
— Потім.
Дід подивився на неї підозріло, але не став розпитувати.
Лише знову притягнув до себе. Цього разу вже спокійніше.
Килина заплющила очі. Вона не думала, що настільки скучила.
За цим двором.
За його запахом тютюну.
За грубими руками.
Навіть за тим, як дід бурчав, коли вона неправильно тримала ніж або надто сильно натягувала шкуру.
Шаас тим часом тихенько стояв біля воріт.
Він дивився на них, не знаючи, чи можна підходити.
Дід помітив його через плече онучки.
— А це хто?
Килина витерла очі тильною стороною долоні, навіть не помітивши, коли вони встигли намокнути.
— Шаас.
Хлопчик несміливо махнув рукою.
— Добрий день.
Дід примружився.
Його погляд ковзнув по жовтих очах, чорному волоссю, маленькій постаті.
— Це довга історія, — одразу сказала Килина.
— Я вже зрозумів.
— Він зі мною.
— Тоді заходь, Шаасе.
Хлопчик одразу пожвавішав і повів коня у двір.
Килина усміхнулася.
А потім згадала.
Вона різко обернулася до коня.
— Діду, я стільки всього привезла!
Вона підійшла до сідла й почала розвʼязувати ремені.
— Князь добре заплатив. Там срібло, тканини. А ще ліки.
Дід перестав усміхатися.
Килина цього не помітила.
— Справжні, хороші. Князівський лікар сам збирав. Казав, що для грудей мають допомогти. Там якісь трави, настоянки…
Вона витягнула невеликий загорнутий у тканину пакунок.
— Мамі треба буде давати…
Килина озирнулася.
Дід стояв на тому самому місці. Тільки тепер наче став меншим. Плечі опустилися. Руки безсило звисли вздовж тіла.
Килина перестала розвʼязувати мішок.
— Діду?
Він відвів погляд.
Щось усередині неї відразу похололо.
— А де мама?
Старий мовчав.
Килина повільно випросталася.
— Діду.
Він тяжко видихнув.
Так тяжко, наче цей подих носив у собі багато днів.
— Килино…
— Де мама?
Він подивився на неї.
І цього погляду вистачило.
Килина відчула, як пальці самі розтиснулися.
Пакунок із ліками впав у траву.
— Ні.
Дід стиснув губи.
— Доню…
— Де вона?
Голос став твердішим.
Наче якщо вимовити питання правильно, відповідь зміниться.
— В хаті?
Дід похитав головою.
— Вона… — голос старого зірвався. — Вона померла.
Килина не ворухнулася.
Навіть не кліпнула.
— Що?
— Хвороба забрала її.
Килина завмерла. Настала така густа тиша, що здавалося не було чутно нічого, ні кур в дворі, ні річки, яку завжди було чути.
— Килино? — Шаас торкнувся її, голос змійки повернув Кожумʼяці реальність.
Дід лиш винувато опустив голову.
— Три дні після твого відʼїзду їй стало гірше, вона зовсім злягла, я покликав знахаря, він сказав що вже пізно.
— Вона чекала на ліки.
— Знаю.
— Я привезла їх.
Голос Килини затремтів.
Вона нахилилася й підняла згорток.
— Ось.
Розгорнула тканину тремтячими руками.
— Дивись. Тут усе є.
Дід заплющив очі.
— Килино… її вже нема , я сам поховав її в землю.
У Килини затремтіла нижня губа, подивилася на ліки у своїх руках. Вона думала що у неї є час, чомусь була впевнена що як повернеться, то дасть ліки матері, їй стане краще.
Саме заради цього вона погодилася їхати.
Заради грошей.
Заради лікування.
Заради того, щоб мати прожила довше.
Килина стиснула згорток.
— Я ж поспішала…
Дід нічого не сказав.
— Я справді поспішала.
Очі наповнилися слізьми,Килина опустила голову.
— Вона… питала про мене?
Дід довго мовчав, а потім кивнув.
— Щодня.
Килина прикрила рот долонею.
Дід одразу обійняв її, цього разу вона не стояла рівно, буквально впала йому на груди.
— Я не встигла…
— Тихо.
— Я навіть не попрощалася, вона була зовсім одна.
— Не була, — твердо сказав дід. — Я був із нею.
Килина вчепилася пальцями в його сорочку.
— Вона чекала мене.
Голос зірвався, і вона більше не стримувалася.
Дід притиснув її голову до грудей і просто стояв.
Не казав, що все буде добре, не просив перестати плакати, не намагався знайти слова, яких однаково не існувало.
Просто тримав.
Шаас тихенько відійшов убік.
Навіть він зрозумів, що зараз не треба нічого говорити.
Килина плакала в дідові груди, стискаючи в одній руці непотрібні вже ліки.
— Ну, досить. Ми були до цього готові. Вона сама завжди казала, щоб ми не плакали через неї, її це дратувало, — дід злегка погладив Килину по голові. — Вона сказала мені, що дуже шкодує, що не побачить твого весілля. Більше за все на світі вона переживала, аби ти, дівчинко, змогла зі славою Кожумʼяк побудувати родину.
Килина схлипувала. Вона знала про переживання матері. Жінки з роду Кожумʼяк нерідко відмовлялися від створення сімʼї та помирали на самоті.
Мати хотіла для неї нормального життя.
***
Минув деякий час, перші дні після повернення Килина майже не виходила з двору. Їй потрібно було звикнути до того, що мати більше не зайде до чинбарні, не поставить на стіл кухоль із мʼятою й не почне бурчати, що вони з дідом знову забруднили весь одяг.
Спочатку порожнеча в хаті відчувалася особливо гостро, потім стала просто частиною дому.
Килина не перестала сумувати, але навчилася жити з цим. Плакала вже рідко. Інколи згадувала матір за роботою, інколи перед сном, а інколи ловила себе на тому, що хоче щось їй розповісти, і лише через секунду згадувала, що вже нікому.
Життя все одно продовжувалося.
Треба було привести всі справи дому до ладу, і тепер у цьому всьому зʼявився ще один помічник.
— Шаас! Не тягни те відро сам!
Килина висунулася з чинбарні саме вчасно, щоб побачити, як малий, зігнувшись удвоє, волочить через двір деревʼяне відро, майже повне води.
— Я можу!
— Воно важче за тебе!
— Не важче!
Хлопчик зупинився, сердито подивився на неї, а потім усе ж поставив відро на землю.
Килина підійшла, взяла його однією рукою й понесла далі.
— Я б доніс.
— Я знаю.
— Тоді чого забрала?
— Бо ти надорвешся.
Шаас пробурмотів щось собі під ніс і побіг назад.
Насправді він був напрочуд вправним швидко навчився годувати курей, носити дрібні речі, подавати дідові інструменти, складати дрова й навіть допомагати зі шкурами, хоча до найважчої роботи Килина його не підпускала.
До того ж він виявився досить швидким.
Одного разу дід лише попрямував за ножем, який залишив на іншому кінці двору, а Шаас уже стояв перед ним із ножем у руках.
Старий довго дивився на хлопчика.
— Ти це як зробив?
Шаас кліпнув жовтими очима.
— Ногами.
Дід повільно затягнувся люлькою.
— Аааа…
Більше нічого не сказав.
Він давно зрозумів, що з хлопчиком щось не так. Малий виглядав дивно. Жовті очі, гострі вуха, дивні звички, а ще той іноді шипів, коли сердився.
Та дід не став розпитувати.
Килина повернулася додому після всього, що пережила, привела із собою цього малого й очевидно привʼязалася до нього.
Цього було достатньо.
Якщо онучка захоче — сама все розповість.
А якщо ні, то старий Кожумʼяка прожив достатньо довго, аби знати, коли краще не лізти людині в душу.
Так вони й жили.
Килина працювала.
Дід бурчав.
Шаас бігав двором і постійно знаходив собі якусь справу.
І вперше за довгий час життя стало спокійним.
Аж поки одного дня біля воріт не почувся тупіт коней.
Килина саме стояла над натягнутою шкурою й працювала скребачкою. Шаас сидів неподалік, намагаючись полагодити кошик. Дід дрімав на лаві з люлькою в руці.
Тупіт наближався.
Потім зупинився прямо перед двором.
Шаас одразу підняв голову.
— Хтось приїхав.
— Бачу, — відповіла Килина.
У ворота постукали.
Не по-селянськи, а гучно і владно.
Килина витерла руки об фартух і пішла відчиняти.
За воротами стояли троє вершників.На одязі — князівські знаки.
Килина завмерла.
Один із чоловіків зліз із коня.
— Килина Кожумʼяка?
— Так.
Посланець коротко вклонився.
— Ми прибули з Києва за наказом князя.
У Килини одразу виникло погане передчуття.
— Що сталося?
Чоловік переглянувся з товаришами.
— Княжну викрали.
Килина кілька секунд мовчала.
— Яку?
Посланець насупився, намагаючись згадати імʼя восьмої княжни.
— Всеславу.
Шаас, який уже встиг підійти ближче, широко розплющив очі.
Килина повільно провела долонею по обличчю.
— Знову?
Посланець незручно кивнув.
— Знову.
З-за спини Килини почувся важкий голос діда:
— Та ви знущаєтесь…
Килина повільно видихнула та, глянувши в обличчя посланцям, тихо спитала:
— Хто?
— Ну… очевидці кажуть, що це був чорно-металевий змій.
— Гематит? — Шаас здивовано глянув на посланців.
***
Великий чорний кінь грузнув у багнюці, його копита ковзали по мокрій траві та бруду болота. Тварина була занепокоєна й нервово відмахувалася хвостом, намагаючись відігнати настирливих комах.
Килина зупинила коня. Перед нею виднілася біла мокра печера по той бік болота. Дівчина скривилася.
Печера ховалася посеред заболоченої низини, де земля під ногами пружинила й тихо чвакала при кожному кроці. Навколо росли криві верби, вільха та густий очерет, а між купинами стояла темна, майже чорна вода, вкрита ряскою й зеленим слизом.
Сам вхід важко було помітити здалеку. Він відкривався в невисокому камʼяному пагорбі, наполовину зарослому мохом, корінням і болотяною травою. Над отвором звисали довгі корені дерев, наче пальці, а біля підніжжя постійно збиралася вода. Каміння навколо було мокрим, слизьким і подекуди вкрите темними плямами лишайнику.
Місцеві вказували саме на ці болота, коли мова заходила про загадкового дракона. Це болото багато віків обходили стороною. Як іронічно, щось подібне вона вже чула.
Кожумʼяка злізла з коня та зняла з ременів булаву.
— Що ж, далі я сама.
Сказала вона чи то коневі, чи то самій собі.
Обійшовши болото довкола, вона зрозуміла, що шлях до печери був тільки через ту саму нестійку місцевість.
Вона підняла булаву догори й під незадоволене іржання коня почала акуратно промацувати ногою землю, намагаючись знайти стійкішу ділянку.
Треба бути ідіотом, щоб зробити собі дім у такому жахливому місці.
Кожумʼяка подумки сварила це місце і самого Гематита.
Під ногами чвакало так огидно, наче саме болото хотіло проковтнути її по самі коліна. Вона повільно переносила вагу з однієї ноги на іншу, намацуючи чоботом твердіші купини, а булавою перевіряла, чи не провалиться наступний крок. Декілька разів земля піддавалася, і нога грузла в липкій багнюці мало не по литку. Килина стискала зуби, виривала чобіт назад і йшла далі.
Комахи лізли в лице, дзижчали над вухами, сідали на шию й руки. Від них не було спасу. Важке болотяне повітря липло до шкіри, а запах гнилої води та перегнилої трави швидко почав викликати нудоту. Озирнувшись, вона побачила, що кінь уже нервово тупцює далі від трясовини, ніби й сам боявся цього місця.
— І правильно, — буркнула вона собі під ніс. — Хоч хтось із нас має розум.
Ще кілька кроків далися важче. Одного разу вона ледь не послизнулась на мокрій траві, різко викинула вбік руку з булавою, втримуючи рівновагу, і серце неприємно вдарило в груди. Якби впала сюди, вилізти було б не так уже й просто.
Нарешті земля під ногами стала камʼянистішою.
Килина видихнула, важко ступила на слизький берег біля самого входу й зупинилася, переводячи дух. Чоботи, конопляна сукня та краї плаща були в багнюці, руки втомилися від напруги, але вона все ж дісталася.
Тепер печера височіла просто перед нею.
Килина міцніше стиснула булаву й насторожено прислухалася.
Зсередини тягнуло холодом. І тишею. Не тією звичайною тишею, що буває в лісі чи вночі, а якоюсь важкою, хворобливою. Такою, у якій наче завмирає все живе.
Вона переступила поріг.
Одразу стало темніше. Болото лишилося за спиною, а попереду простягався вузький вхідний коридор із мокрими стінами. Під ногами було слизьке каміння, місцями — калюжі. Десь угорі, у тріщинах, тихо сюрчали якісь дрібні істоти, а по стінах стікала вода.
Килина зробила ще кілька кроків, даючи очам звикнути до напівтемряви.
Чим далі вона заходила, тим виразніше бачила, що це місце не було просто дикою печерою. Тут хтось жив. Або принаймні часто бував. На підлозі подекуди виднілися старі подряпини, ніби каміння не раз чіпали важкі кігті. Біля однієї зі стін валялися обгризені кістки дрібних тварин. Далі вона помітила чорний, майже обвуглений слід на камені — ніби тут щось колись сильно обпалили.
Вона йшла обережно, не поспішаючи, весь час дослухаючись. Її власні кроки луною відбивалися від стін, а від цього здавалося, ніби позаду хтось іде слідом. Килина кілька разів різко озиралася, але бачила лише вхід, що вже перетворився на тьмяну сіру пляму.
Ще через кілька кроків вона помітила, як щось світиться.
Килина зупинилася. Схоже, це були кристали, як у Перла в храмі, тільки тут їх було так мало, що вони не могли освітити все, наче ясного дня.
Килина невпевнено попрямувала до них, намагаючись ступати тихо, і зовсім скоро вийшла до камʼяної зали, де й справді були кристали.
Але те, що вона побачила, змусило її негайно притиснутися спиною до каміння.
В ніс різко вдарив запах крові та спалених кісток.
Посеред цієї зали стояв величезний жертовник. Навкруги були розкидані книжки та якісь речі, а до скелястих стін ланцюгами були прикуті жінки.
Деякі з них були прикуті стоячи, хтось сидів на підлозі. Одні плакали, інші мовчали, тремтячи від страху. Хтось був поранений і стікав кровʼю, а на деяких ланцюгах висіли обвуглені останки.
Килина моментально знайшла якусь щілину та сховалася там, прикривши рот рукою.
Дідько! Це ж справжня катівня!
З іншого боку зали почувся важкий звук кроків.
Килина завмерла в щілині, ще сильніше притиснувшись до холодного каменю.
Із темного проходу зʼявився Гематит.
У людській подобі.
Босий, у розхристаному одязі, з розпатланим чорним волоссям і тією самою недоброю усмішкою на обличчі.
Однією рукою він тягнув за волосся Всеславу.
Княжна ледве встигала перебирати ногами. Її сукня була розірвана й забруднена, волосся сплуталося, обличчя опухло від сліз. Вона вчепилася обома руками в його запʼястя, намагаючись послабити хватку.
— Відпусти! Будь ласка! — схлипувала вона. — Я нічого тобі не зробила!
Гематит лише голосно засміявся.
Всеслава спіткнулася, впала на коліна, але він навіть не зупинився, просто потягнув її далі по камʼяній підлозі.
— Будь ласка! — голос княжни зірвався. — Я все зроблю! Тільки відпусти мене!
— Оце вже цікавіше.
Гематит нарешті зупинився й подивився на неї згори.
Всеслава важко дихала, затуливши однією рукою голову там, де він стискав її волосся.
— А де поділася та смілива княжна? — глузливо запитав він. — Та, що ще недавно так голосно вимагала, наказувала, погрожувала?
Всеслава лише заплакала сильніше.
— Я хочу додому…
— Додому?
Гематит присів перед нею.
— Дивно. Після того, як я змусив тебе нарешті замовкнути, ти стала набагато приємнішою.
Він засміявся й відпустив її волосся.
Всеслава одразу відсахнулася, притиснувшись спиною до каменю.
— Не підходь…
— От бачиш, — Гематит випростався. — Уже навіть просити навчилася.
Килина стискала руківʼя булави так сильно, що пальці побіліли.
Перед нею вже була не та пихата княжна, яка ще недавно дивилася на всіх згори й могла довести до сказу одним реченням.
Зараз Всеслава виглядала просто зламаною.
І від цього Килині стало ще холодніше.
— Ти… ти зробив таке зі мною, ти мене обдурив, — говорила вона, заїкаючись.
— Яка ти смішна. Невже ти думала, що я приведу тебе до себе й буду, як мій братик, тримати тебе в зручній кімнаті, дам слуг і буду годувати?
Всеслава підібгала вуста.
Гематит засміявся ще гучніше.
— От же дурепа! Сама до мене з радістю бігла. Тебе навіть не зупинив той факт, що я прямо сказав, що викрадаю тебе для розмноження. Так хотіла багатства драконів, що повірила всьому.
Він клацнув пальцями, і з його тіні вилізли дві ящіркоподібні істоти, які схопили Всеславу та прикували її кайданами до стіни.
Килина насупилася, не вірячи власним вухам.
Вона що, справді сама пішла з ним через скарби? Якою ж треба бути дурепою!
Кожумʼяка швидко похитала головою.
Добре, зараз це не має значення. Я мушу витягти їх усіх звідси.
Але це буде складно. Килина нічого не знала про здібності Гемата, вона була на його території, та й його дивні слуги, напевно, були не менш небезпечними.
Нападати відкрито — самогубство.
Гематит ще кілька секунд дивився на Всеславу, а потім втратив до неї інтерес, його погляд ковзнув уздовж стіни, де сиділи інші бранки.
Одна з дівчат одразу почала тремтіти сильніше.
Вона була молодою, виснаженою, з брудним волоссям, що прилипло до мокрого від сліз обличчя. Помітивши, що Гемат дивиться саме на неї, дівчина спробувала відсунутися назад, але ланцюги дзенькнули й не дали їй навіть нормально поворухнутися.
— Ні… — прошепотіла вона.
Гематит неспішно підійшов.
— Ні, будь ласка…
Він зупинився просто перед нею.
Дівчина вже плакала, безпорадно смикаючи кайдани.
— Я нічого не зробила… Будь ласка…
Гемат лише посміхнувся, він простягнув руку й поклав два пальці їй на груди, трохи нижче ключиці.
Килина, що спостерігала зі схованки з жахом.
Спочатку нічого не сталося, а потім світло навколо дівчини наче потьмяніло.
Її тінь на камʼяній підлозі здригнулася.
Килина затамувала подих.
Темна пляма почала неприродно витягуватися, ніби її хтось тягнув за невидиму нитку. Вона повзла вгору по тілу дівчини, збираючись біля грудей саме там, де лежали пальці Гемата.
— Ні! НІ!
Крик розлетівся печерою.
Дівчина вигнулася, ланцюги задзвеніли об камінь.
Тінь відривалася від неї шматок за шматком, перетворюючись на густий чорний дим, який стікав просто в долоню Гематита.
Дівчина кричала так, ніби з неї витягували щось значно важливіше за кров.
А потім усе різко стихло. Її тіло обмʼякло.Голова повільно опустилася вперед, Гемат прибрав руку.
Килина чекала, що дівчина впаде, але та залишилася сидіти.
Очі були відкриті.Вона дивилася перед собою. Більше не плакала не дихала важко, навіть не моргала.Просто сиділа, наче всередині вже нікого не залишилося.
Килина відчула, як по спині пробіг холод.
Тепер вона на власні очі побачила, що мав на увазі Перл.
Людина без тіні.
Жива, і водночас — ні.
Гематит задоволено видихнув і провів язиком по зубах.
— Поки що досить.
Він розвернувся.
Його дивні ящіркоподібні слуги синхронно повернули голови до господаря.
Гемат навіть не озирнувся на бранок.
— Щоб а ні писку!
Він попрямував назад до темного проходу, з якого прийшов.
Слуги рушили за ним.За кілька кроків їхні тіла почали розпливатися чорним димом, а потім зовсім розчинилися в тінях печери.
Гематит зник останнім.
Кроки поступово стихли.
У залі залишилися тільки тихі схлипи, дзвін ланцюгів і дівчина, яка більше не плакала.Вона просто дивилася в нікуди.
Килина ще кілька хвилин не рухалася.
Прислухалась, жодних кроків чи голосів, тільки тихі схлипи, брязкіт ланцюгів та вода, що десь у печері рівномірно капала зі стелі.
Почекавши ще трохи вона наважилась.
Це був шанс, можливо, єдиний, івтрачати його Килина не збиралася.
Вона обережно вийшла зі своєї схованки, тримаючи булаву напоготові.
Кілька дівчат одразу помітили її.
Одна широко розплющила очі, інша вже хотіла щось сказати, але Килина негайно приклала палець до губ.
— Тс-с…
Потім жестом показала всім мовчати.
Дівчата завмерли.
У їхніх очах майнула надія, але ніхто не наважився навіть поворухнутися голосніше.
Килина повільно рушила вздовж стіни.
Всеслава побачила її не одразу.
А коли нарешті підняла голову й зрозуміла, хто стоїть перед нею, її обличчя перекосилося.
— Килино…
Голос зірвався.
Сльози полилися ще сильніше.
— Килино, я…
Кожумʼяка знову приклала палець до губ.
— Тихо.
— Я не знала… — Всеслава заговорила пошепки, але слова все одно сипалися одне за одним. — Я не знала, що він такий. Я думала… Я думала, що він справді…
Вона задихнулася від плачу.
— Я дурепа. Я знаю. Я сама пішла. Я повірила йому. Я думала, що він покаже мені скарби, що…
Всеслава притиснула долоні до обличчя.
— Пробач мені.
Килина завмерла.
Від княжни вона очікувала чого завгодно.
Докорів.
Наказів.
Образ.
Але точно не цього.
— Пробач, — повторила Всеслава. — Я стільки всього тобі наговорила. Я… я була дурною. Ти ж попереджала. Ви всі…
— Всеславо, тихіше.
Княжна кивнула, але заспокоїтися не могла.
Килина присіла перед нею.
Тепер зблизька вона ще краще бачила, у якому стані була дівчина: розтріпане волосся, подряпини, порваний одяг, червоні від сліз очі.
Килина насупилася.
— Що він із тобою зробив?
Всеслава застигла.
Її губи затремтіли.
— Всеславо?
Княжна похитала головою.
— Я…
І раптом розплакалася ще сильніше.
Так сильно, що почала задихатися, намагаючись притиснути долоню до рота, аби не закричати.
Килина одразу схопила її за плечі.
— Тихо. Тихо, я тут.
Всеслава лише сильніше хитала головою.
— Не питай… будь ласка… не питай мене…
Килина стиснула щелепи.
Більше вона не питала.
Лише кивнула.
— Добре. Не буду.
Вона підвелася й глянула на ланцюги.
Зараз важливіше було витягти їх усіх звідси.
А вже потім можна буде розбиратися з тим, що зробив Гематит.
Килина почала розглядати ланцюги, намагаючись зрозуміти, у чому їхня слабкість. Спочатку оглянула ті, якими була прикута Всеслава, а потім по черзі почала розглядати ланцюги інших дівчат, паралельно оцінюючи їхній стан.
Дівчата були налякані. Вони здригалися, коли Килина наближалася до них, але трохи розслаблялися, адже поступово розуміли, що їм намагаються допомогти.
Вони були в поганому стані, куди гіршому, ніж Всеслава. Рани на їхніх тілах гноїлися, самі дівчата були худі та виснажені.
Килина зупинилася біля дівчини, у якої був округлений живіт.
— Ти вагітна? — тихо, але здивовано спитала вона.
Дівчина кивнула й тихо, ледь не плачучи, промовила:
— Це його ціль. Він хоче потомства, але за весь час, що я тут, я не бачила, щоб хтось народив йому живу дитину. Тоді він лютує і… — вона подивилася в бік ланцюга, до якого був прикутий обгорілий труп.
Килина сильніше стиснула вуста й продовжила роздивлятися ланцюг.
Черга дійшла й до тієї, яка дивилася в нікуди. Вона навіть не кліпнула, коли Кожумʼяка підійшла.
— Вона приречена, — тихо промовив хтось із дівчат. — У такому стані може забути, як дихати.
Килина доторкнулася до її щік. Дівчина була холодною.
Але Кожумʼяка оглянула і її ланцюг.
Самі ланцюги були товстими й важкими, але проблема була не в них.
Вона присіла біля однієї зі стін і провела пальцями по металевому кільцю, забитому просто в камінь. Навколо нього скеля була потріскана й темна від вологи. У кількох місцях метал уже вкрився іржею.
Килина стиснула губи.
— Ага…
Вона вхопилася обома руками за ланцюг ближче до стіни.
— Що ти робиш? — тихо спитала одна з дівчат.
— Перевіряю.
Килина вперлася ногами в камінь і різко потягнула.
Ланцюг натягнувся.
Десь у стіні щось тріснуло.
Килина відпустила й глянула на кріплення.
Камінь навколо кільця посипався дрібною крихтою.
— Ще раз.
Цього разу вона намотала ланцюг на передпліччя й потягнула сильніше.
Мʼязи на руках напружилися, плечі здригнулися від зусилля.
Метал заскреготів.
Дівчата завмерли.
Килина стиснула зуби й рвонула ще раз.
Кільце вилетіло зі стіни разом зі шматком каменю.
Гуркіт рознісся по залі.
Усі перелякано озирнулися.
— Тихо! — прошепотіла Килина.
Вона сама завмерла, прислухаючись.
Нічого.
Жодних кроків.
Тоді швидко перейшла до наступної.
— Руку сюди.
Дівчина слухняно простягнула прикутих запʼястків.
— Кайдани залишаться.
— Що?
— Потім знімемо. Зараз головне — щоб ти могла йти.
Килина схопила ланцюг.
Ще один ривок.
Ще тріск.
Ще одне кільце вилетіло зі стіни.
Далі пішло швидше.
Деякі кріплення трималися гірше, деякі доводилося виривати по кілька разів. Килина вже важко дихала, долоні почервоніли, пальці боліли, але вона не зупинялася.
Всеслава теж простягнула руки, не кажучи ні слова.
Килина смикнула її ланцюг.
Камінь тріснув.
— Готово.
Княжна подивилася на кайдани на своїх руках.
— А це?
— Потім.
— Але…
— Всеславо.
Та одразу замовкла.
Коли черга дійшла до вагітної дівчини, Килина діяла обережніше.
— Ти зможеш іти?
Дівчина кивнула, хоча на обличчі було видно, що ледве тримається.
— Зможу.
— Якщо стане погано — скажеш.
Останньою залишилася та, що втратила тінь.
Килина присіла перед нею.
— Чуєш мене?
Жодної реакції.
Вона торкнулася її плеча.
Нічого.
Очі так само дивилися кудись крізь неї.
— Килино, — тихо сказала одна з полонянок. — Вона сама не піде.
— Значить, понесемо.
— Але…
— Я сказала — понесемо.
Килина вхопилася за її ланцюг.
З першого разу не вийшло.
Вона змінила хватку, вперлася ногою в стіну й рвонула з усієї сили.
Кільце вилетіло.
Дівчина навіть не кліпнула.
Килина піднялася.
— Все. Йдемо.
— Куди? — прошепотіла Всеслава.
— Туди, звідки я прийшла.
— А якщо він там?
— Тоді будемо думати.
Килина перекинула булаву на плече, а другою рукою підхопила безтінну дівчину під пахву.
— Допоможіть мені.
Ще одна бранка стала з другого боку.
Повільно вони рушили до проходу.
Ланцюги заважали, волочилися по підлозі, дзенькали об каміння.
— Тихіше, — прошепотіла Килина.
— Ми намагаємося, — відповіла хтось позаду.
Вони вже майже дісталися проходу.
Ще кілька кроків.
І раптом попереду щось ударило об камінь.
Килина завмерла.
У темряві коридору спалахнули золоті очі.
— Куди це ви?
Голос був спокійний. Надто спокійний.
Жінки за спиною Килини разом вдихнули.
Гематит повільно вийшов із тіні. На його обличчі вже не було усмішки. Погляд ковзнув по вирваних ланцюгах.
По бранках.
По Всеславі.
А потім зупинився на Килині.
Кілька секунд він просто дивився.
— А-а…
Кутик його рота сіпнувся.
— Висока статура, мʼязисте тіло, біляве волосся, суворий погляд та родина булава…Кожумʼяка.
Килина повільно опустила дівчину, передаючи її іншій бранці.
Булава зісковзнула з плеча просто їй у руки.
— Дівчата, відійдіть назад та сховайтесь в тріщинах.
— Що?
— Назад.
Жінки поспішно відступили.
Гематит розсміявся.
— Ти серйозно думаєш, що зможеш мене затримати?
Килина перехопила булаву обома руками.
— Не знаю.
Вона стала між ним і дівчатами.
— Але перевіримо.
Гематит нахилив голову.
— От тепер мені стало цікаво.
Його тінь під ногами здригнулася.
Із неї почали повільно підійматися темні, ящіркоподібні силуети.
Килина міцніше стиснула булаву.
— Ну давай, — тихо промовила вона. — Покажи, чим ти такий страшний.
Темні силуети, що підіймалися з тіні Гематита, остаточно набули форми.
Їх було четверо.
Низькі, сутулі, з довгими лапами, що майже торкалися підлоги, вузькими мордами й неприродно довгими пальцями, які закінчувалися чорними кігтями. Їхні тіла наче складалися не з плоті, а з густого диму, що постійно ворушився й стікав із них темними клаптями.
Килина повільно підняла булаву.
— Дівчата, ховайтеся.
Ніхто не сперечався.
Полонянки кинулися до стін, забиваючись у вузькі ущелини й тріщини між камінням. Ті, хто ще міг допомагати іншим, тягнули за собою слабших. Всеслава схопила вагітну дівчину за руку й разом із нею зникла між двома великими виступами скелі.
Килина залишилася посеред проходу сама.
Гематит відійшов убік. Він навіть не збирався втручатися, схрестив руки на грудях і сперся плечем об стіну, наче перед ним зараз мала початися якась вистава.
— Ну ж бо, — усміхнувся він.
Перша істота кинулася на Килину.
Швидка.
Набагато швидша, ніж вона очікувала.
Килина ледве встигла відступити вбік. Кігті пройшли біля самого обличчя.
Вона розвернулася всім тілом і вдарила булавою.
Глухий удар.
Ящіркоподібну істоту відкинуло в стіну. Її тіло на мить розплющилося об каміння, а потім розсипалося клубами чорного диму.
— Один, — видихнула Килина.
Двоє інших напали одночасно.
Один спереду, другийзбоку.
Килина вдарила руківʼям першого в груди, відштовхнула, а тоді різко пригнулася.
Над головою просвистіли кігті.
Вона вдарила знизу. Булава врізалася істоті просто в щелепу. Та відлетіла назад. Але цього разу не зникла.Підвелася.
— Дідько.
Третя вже була поруч.
Кігті зачепили Килину за плече, тканина розірвалася а шкіру обпекло болем.
Кожумʼяка зціпила зуби, схопила істоту вільною рукою за горло й буквально відірвала від землі.
На мить навіть Гематит підняв брови.
Килина з усієї сили кинула потвору в іншу.
Обидві покотилися по камінню.
— Гарно, — засміявся Гемат. — Ще!
— Сам би спробував! — гаркнула Килина.
— Навіщо? Мені й тут добре.
Одна з істот знову стрибнула. Килина зробила крок назустріч.
Булава описала широку дугу й влучила просто в тулуб.
Темне тіло розлетілося чорними клаптями.
Друга спробувала вчепитися їй у спину.
Килина різко обернулася, отримала кігтями по боці, але встигла схопити її за лапу. Смикнула і істота втратила рівновагу.
Килина поставила ногу їй на груди й рвонула булаву вниз, чорний дим вибухнув навколо її чобіт.
Залишилася остання. Та вже не поспішала.Вона кружляла навколо Килини, пригнувшись майже до землі.
Кожумʼяка важко дихала.
Плече пекло, по боці під одягом стікало щось тепле.
Але руки все ще міцно тримали булаву.
— Давай, — прошипіла вона.
Істота кинулася.
Килина чекала до останньої миті а тоді відступила вбік, потвора пролетіла повз неї. Булава з тріском опустилася їй на спину.Ще одна хмара чорного диму.
Тиша.
Килина повільно випросталася.
— Все?
Гематит перестав усміхатися.
Він відштовхнувся від стіни.
— Не погано.
Гемат опинився перед нею майже миттєво.
Килина ледь встигла закритися булавою.
Його кулак врізався в руківʼя, удар був настільки сильним, що руки Килини затремтіли до самих плечей.
Вона відступила.
Гемат ударив знову, цього разу збоку.
Килина встигла заблокувати, але її все одно відкинуло до стіни.
— От тепер цікаво, — сказав він.
Килина відштовхнулася від каменю й сама пішла вперед.
Булава свиснула біля його голови.
Гемат пригнувся.
Другий удар прийшовся по плечу.
Він похитнувся.
Килина не дала йому часу.
Удар.
Ще один.
Гематит почав відступати.
На секунду Килині навіть здалося, що вона справді може його подолати, але тоді він схопив булаву голою рукою.
Зупинив.
Килина завмерла.
Гемат повільно усміхнувся.
— Сильна.
Він смикнув зброю на себе. Килина не відпустила.
Помилка.
Гематит різко притягнув її разом із булавою, схопив другою рукою за одяг і з усієї сили кинув убік.
Килина пролетіла кілька кроків і врізалася спиною в камінь.
Повітря вибило з легенів.
Вона впала на коліна.
— Килино! — з укриття скрикнула Всеслава.
— Сиди там! — хрипко гаркнула Кожумʼяка.
Гемат уже йшов до неї.
Килина підняла булаву.
Він ударив ногою, і зброя вилетіла з рук покотилася по підлозі.
Килина кинулася за нею.
Гемат схопив її за волосся.
— Попалась.
Вона різко вдарила його ліктем у живіт.
Він відпустив.
Килина обернулася й кулаком влучила йому в обличчя.
Гематит похитнувся.
На губі зʼявилася кров, дракон торкнувся її пальцями, глянув а потім засміявся.
— Оце вже мені подобається.
Килина схопила булаву, і знову кинулася вперед.
Удар.
Гемат відступив у залу.
Ще один.
Килина пішла за ним.
Вони повернулися туди, де стояв жертовник.
Кристали тьмяно освітлювали простір.
Гематит раптом зупинився.
— Добре, досить.
Килина замахнулася.
І саме тоді його тіло огорнув густий чорний дим.
Вона зупинилася.
Дим розростався, щось величезне рухалося всередині. Камʼяною залою прокотився низький рик.
Килина повільно підняла голову.
Коли дим розвіявся, перед нею стояв дракон, величезний, сталево-сірий, майже чорний. Масивне тіло зайняло чималий простір зали. Великі роги вигиналися назад, темна луска блищала в слабкому світлі кристалів, а золоті очі дивилися прямо на Килину.
— От лайно…
Гематит ударив хвостом.
Килина встигла виставити булаву, але це майже не допомогло, її відкинуло через усю залу.
Вона впала біля жертовника.Перед очима на кілька секунд потемніло.
— Килино! — знову почувся жіночий голос.
Вона спробувала підвестися, руки тремтіли, коліна теж.
Гемат повільно наближався, кожен його крок змушував підлогу здригатися.
Килина підняла булаву.
— Давай…
Голос був уже зовсім не таким упевненим.
Дракон роззявив пащу.
Килина різко відскочила.
Кігті врізалися в камінь там, де секунду тому була вона.
Вона вдарила по лапі, булава відскочила від луски.
Гематит навіть не здригнувся.
Килина вдарила ще раз, сильніше,цього разу кілька лусочок тріснули.
Дракон заревів.
Його лапа вдарила Килину в бік.
Вона покотилася по підлозі, булава знову вислизнула з рук.
Килина спробувала підвестися, в не змогла.
Вдих.
Ще раз.
Руки не слухалися, усе тіло боліло, перед очима пливло а Гематит повільно наближався,наче спеціально давав їй час усвідомити, що вона програла.
Килина простягнула руку до булави.
Не дотягнулася… Ще трохи.
Пальці ковзнули по металу.
Гематит опустив голову майже до самої підлоги, його золоте око було просто перед нею.
Килина стиснула зуби.
— Ну давай…
Дракон розкрив пащу.
І раптом із боку входу почувся такий рев, що здригнулася вся печера, Гематит різко підняв голову, Килина теж.
Десь у проході спалахнуло біле світло, потім почулися важкі удари крил.
Гемат відступив на крок.
Із темного коридору в залу буквально врізався величезний білий дракон. Перламутрова луска спалахнула в світлі кристалів. Величезні білі крила розгорнулися на всю ширину зали.Золоті очі палали люттю.
Перл.
Він став просто між Килиною та братом, із його грудей вирвалося таке низьке гарчання, що Килина відчула його навіть крізь камʼяну підлогу.
Гематит кілька секунд дивився на білого дракона, який загородив йому шлях до Килини.
Потім його величезне тіло затягнуло темним димом.
Дим швидко стискався, осідав донизу, і вже за мить на камʼяній підлозі стояв чоловік. Розпатланий, босий, з оголеним торсом і золотими очима, у яких ще жила хижа лють.
Перл теж змінив подобу.
Білий дим обгорнув його тіло, сховав крила, лапи й довгу шию. Коли він розсіявся, перед Гематом стояв молодий біловолосий чоловік.
Перл одразу глянув на Килину, побиту і у крові.
Його обличчя на мить змінилося.
— Килино…
Та перш ніж він устиг рушити до неї, з проходу почулося тупотіння маленьких ніг.
— Килина!
Шаас влетів у залу першим.
За ним — Зісі та Шу-Шу.
Усі троє навіть не глянули на Гематита, одразу кинувшись до Кожумʼяки.
— Ви що тут робите?! — видихнула Килина, коли Шаас буквально впав біля неї на коліна.
— Рятуємо тебе!
— Я ж залишила тебе з дідом!
Шу-Шу вже оглядала подряпини на її руках.
— Пан Кирило прийшов у храм разом із Шаасом. Вони розповіли паничу, що сталося з княжною і куди ти поїхала.
Килина різко глянула на хлопчика, той винувато опустив голову.
— А що я мав робити? Ти сама поїхала до Гемата!
— І я ще дещо розказав… — втрутилась Зісі.
Килина примружилася.
— Що?
Шаас нервово потер пальці.
— Про пісню.
У Килини похололо всередині.
— Яку пісню?
— Ну… його.
— Шаас…
— Я давно знав, що ти її чуєш! — швидко випалив він. — Я ж бачив, як ти вночі ходила за нею! І після того ти дивна була! Я просто не казав паничу, бо думав, що ти сама скажеш!
Килина завмерла, повільно підняла погляд на Перла.
Він дивився на неї, мовчки, золоті очі вже не були холодними, тепер у них було щось зовсім інше.
А Гематит раптом зареготав, так голосно, що луна прокотилася всією печерою.
— Оце так!
Він схопився за живіт.
— Братику, ну ти даєш!
Перл навіть не повернув голови.
— Кожумʼяка! — продовжував реготати Гемат. — Ти з усіх людей примудрився звʼязатися саме з Кожумʼякою?!
Він витер куточок ока.
— Наш батько одного Кожумʼяку ледве пережив, а ти вирішив ще й закохатися в його доньку?
Перл повільно перевів на нього погляд.
Гематит усе ще посміхався.
— Що далі? Одружишся з нею? Уявляю обличчя батька, якби він це побачив. Улюблений синочок і Кожумʼяка!
Перл мовчав.
— А може, вона теж тебе булавою виховуватиме? Дивлячись на неї, я б…
Удар обірвав фразу.
Кулак Перла врізався Гематитові просто в обличчя.
Той відлетів убік і врізався плечем у камʼяну колону.
У залі запала тиша.
Гемат повільно випростався, та виплюнув кров.
Усмішка зникла.
— Дарма.
Перл скинув із плечей верхній одяг.
— Спробуй ще раз сказати щось про неї.
Гематит кинувся першим.
Вони зіткнулися посеред зали.
Удар.
Ще один.
Перл ухилився від кулака й ударив брата в ребра. Гемат схопив його за плече, розвернув і кинув у стіну.
Перл відштовхнувся від каменю ще до того, як устиг упасти. Коліном у живіт. Ліктем у щелепу.
Гематит загарчав і схопив його за біле волосся. Перл ударив головою вперед.
Гемат відпустив.
— Дівчата! — крикнула Шу-Шу. — До проходу!
Килина наче прокинулась згадала про полонянок.
— Допоможіть їм!
— Ми самі! — відповіла Зісі. — Ти ледве стоїш!
— Стою ще.
Із зали почувся страшний гуркіт, обидва чоловіків перемістилися в коридор печери.
— Паничу! — Шаас рвонув слідом.
Шу-Шу схопила його.
— Не лізь!
Брати билися так, наче чекали на це роками.
Килина, кульгаючи, побігла слідом. Вона встигла побачити, як Перл ударив Гемата плечем у груди й виштовхнув його з печери.
Обидва покотилися по вологому камінню назовні.
Денне світло різонуло по очах.
Гематит підвівся першим.Темний дим вибухнув навколо нього, його людська постать розрослася, зʼявилася крила і хвіст, за мить над болотом уже височів сталево-сірий дракон.
Перл перетворився майже одночасно. Білий дим розірвало величезними крилами. Два дракони з ревом зіткнулися.
Удар був настільки сильним, що вода в болоті пішла хвилями.
Килина прикрила обличчя рукою.
Перл вчепився кігтями братові в плечі, Гематит схопив його зубами за крило. Відірвавшись один від одного, вони злетіли, не високо.
Билися просто над болотом, врізаючись у дерева, ламаючи гілки й здіймаючи воду крилами.
— Килино!
Шу-Шу вже виводила з печери перших дівчат.
Зісі підтримувала вагітну.
Шаас тягнув за руку Всеславу.
— Ведіть їх далі! — наказала Килина.
— А ти?!
— Допоможу Перлу.
Зісі витріщилася на неї.
— Ти збожеволіла?!
— Можливо.
— Килино! — Шу-Шу різко схопила її за руку. — Якщо полізеш туди, не бий у спину чи груди!
— А куди?!
Шу-Шу показала на драконів.
— Черево! Там луска інша. Пластини більші й мʼякші. Між ними легше пробити!
Килина глянула на свою булаву.
Потім на Гематита.
— Зрозуміла.
Над болотом почувся страшний рев, Перл вчепився зубами в передню лапу брата, Гематит ударив його крилом.
Не відпустив.
Ще один удар.
Перл різко смикнув головою.
Почувся огидний тріск.
Гематит заревів так, що з дерев злетіла зграя птахів. Його передня лапа впала в болото. Чорна кров забризкала воду.
— Перле! — вигукнула Килина.
Білий дракон не почув.
Або не міг відволіктися.
Гематит оскаженів. Він усім тілом кинувся на брата. Обидва впали на землю. Гемат піднявся першим. Перл спробував перевернутися, але брат уже навалився на нього. Щелепи Гематита зімкнулися на його шиї. Перл заревів.
Килина побігла.
— Ні!
Білий дракон бив хвостом по землі, намагаючись вирватися.
Гематит стиснув сильніше.
Перл різко повернув голову, намагаючись вкусити брата.
Гемат відсмикнувся.
Але його щелепи зачепили ріг.
Тріск.
Килина застигла.
Один із перламутрових рогів Перла зламався.
Білий дракон закричав.
Не заревів.
Саме закричав.
Його тіло здригнулося.
Дим накрив його просто під братом.
Величезна постать почала зменшуватися.
Через кілька секунд у мокрій траві лежав Перл у людській подобі. Блідий, закривав рукою поранену шию.
— Перл!
Килина рвонула до нього.
Гематит повернув голову. Його золоте око зупинилося на ній.Навіть із відірваною лапою він залишався величезним.
Небезпечним.
Гемат загарчав. Потім розвернувся до Килини всім тілом.
Вона зупинилася.
Булава в руках раптом стала важкою.
Гематит рушив на неї.
Один крок.
Другий.
Через відсутню лапу він трохи завалювався набік, але це майже не робило його менш страшним.
— Килино… — хрипко промовив Перл.
Вона не озирнулася.
Дивилася на дракона.
На груди.
На шию.
На живіт.
Черево.
Слова Шу-Шу спалахнули в голові.
Гематит прискорився.
Килина теж.
Вона побігла просто на нього.
— Килино! — закричав Шаас.
Гематит підняв здорову передню лапу.
Килина різко звернула вбік.
Кігті врізалися в землю.
Бруд бризнув їй в обличчя.Вона проскочила під його плечем.
Гемат спробував розвернутися.
Запізно.
Килина опинилася просто під ним. Перед нею були великі темні пластини на череві.Між ними — світліші, мʼякіші проміжки.
Вона перехопила булаву обома руками. Усе тіло боліло. Руки тремтіли. Ноги ледве тримали.
Але Килина згадала батька.
Діда.
Маму.
Полонених дівчат.
Перла, який лежав позаду неї зі зламаним рогом.
І вклала в удар усе, що в неї залишилося.
— ЗДОХНИ!
Булава вдарила в черево. Пластини тріснули. Метал пробився всередину. Гематит завмер. На мить стало абсолютно тихо.
Килина сама не одразу зрозуміла, наскільки сильним був удар.
Булава пройшла крізь мʼякшу частину черева настільки глибоко, що руківʼя майже повністю увійшло в рану.
Золоті очі дракона широко розкрилися. З пащі вирвався хрип.
Килина все ще тримала руківʼя.
Гематит похитнувся.
— Килино! Відійди! — закричала Шу-Шу.
Вона висмикнула булаву й відскочила.
Величезне тіло Гематита завалилося набік. Земля здригнулася. Болотяна вода бризнула в усі боки.
Килина важко дихала. Руки опустилися. Булава майже випала з пальців.
Вона дивилася на нерухоме тіло дракона лише секунду.
З рани Гематита вирвались тіні, вони стрімко вбились в землю, одна з них повернулася до несвідомої дівчини.
Килина прослідкувала за тінями а потім різко обернулася.
— Перл!
І, забувши про власні рани, побігла до нього.
Килина впала на коліна поруч із Перлом, відкинувши булаву вбік.
— Перле!
Вона підхопила його за плечі, обережно поклавши голову собі на коліна.
Його обличчя було блідим, майже білим, навіть губи втратили свій колір. Із рани на шиї продовжувала текти кров, а на місці зламаного рога залишився нерівний закривавлений уламок.
— Перле, чуєш мене?!
Його золоті очі ледь розплющилися.
Килина відчула, як серце шалено забилося в грудях.
— Дивись на мене! Тільки не закривай очі!
Вона швидко оглянула рану.
Дідько! Що робити?!Крові так багато!
Килина схопилася за рукав власної сукні й різко смикнула тканину. Та не піддалася. Дівчина стиснула зуби, наддерла її й відірвала великий клапоть.
Склавши його кілька разів, вона притиснула тканину до рани на шиї Перла.
— Потерпи… Потерпи, будь ласка!
Перл тихо застогнав.
— Вибач, я знаю, що боляче, але треба зупинити кров!
Він спробував щось сказати, але з його вуст вирвався лише слабкий видих.
Килина нахилилася ближче.
— Не говори. Просто лежи, добре?
Його дихання ставало дедалі слабшим.
Ні.
Тільки не це.
Тільки не зараз!
Вона стільки разів уявляла, як повернеться до нього. Як нарешті розкаже всю правду, як вони поговорять, посваряться, можливо, навіть знову помиряться.
А тепер він помирав у неї на руках.
— Перле…
Її голос затремтів.
— Не смій. Чуєш? Не смій мене залишати!
Він дивився на неї, але погляд уже погано зосереджувався.
Килина сильніше притиснула тканину до рани.
— Я повернулася! Як і обіцяла! Я ж сказала, що повернуся!
Сльози покотилися по її щоках.
— Я повинна була тобі розказати… Ще тоді, у храмі!
Вона схлипнула.
— Я чула твою пісню, Перле!
Його очі на мить розплющилися ширше.
— Чула! Розумієш?! Тоді, вночі, я йшла за нею! І в саду теж! Це була твоя пісня!
Килина нахилилася ще ближче.
— Я злякалася! Думала, що якщо скажу, ти ніколи мене не відпустиш! А потім… Потім усе так по-дурному вийшло!
Вона захитала головою.
— Я мусила сказати раніше. Я знаю. Але тієї ночі я не брехала тобі! Чуєш?! Не брехала!
Перл ледь помітно поворухнув губами.
Килина завмерла.
— Що?
Він насилу вдихнув.
— Про… бач…
І заплющив очі.
— Перле?
Килина торкнулася його щоки.
— Перле!
Відповіді не було.
Вона відчула, як його тіло обмʼякло в її руках.
— Ні…
Килина похитала головою.
— Ні, ні, ні!
Вона притиснула його до себе, майже забувши про рану.
— Будь ласка! Не залишай мене! Я ж тільки знайшла тебе!
Її голос зірвався на плач.
— Я не хочу знову когось ховати… Будь ласка…
Саме тоді поруч почувся тупіт маленьких ніг.
— Паничу!
Шаас першим підбіг до них. За ним зʼявилися Шу-Шу та Зісі. Усі троє завмерли, побачивши Перла.
— Він… — Килина ледве змогла вимовити слова. — Він майже не дихає… Я не можу зупинити кров!
Шу-Шу присіла біля нього.
Її маленька долоня торкнулася грудей Перла.
Потім змійка подивилася на його тінь, яка ледь виднілася на траві.
— Його сили майже вичерпалися…
Зісі опустилася поруч. Вперше за весь час на її обличчі не було ні злості, ні звичної зухвалості.
— Шу-Шу…
Та повільно кивнула.
— Я знаю.
Шаас подивився на них обох.
— Ми можемо?
— Можемо, — відповіла Шу-Шу. — Але назад дороги не буде.
Хлопчик глянув на Перла, потім на Килину.
— Мені байдуже.
Килина не розуміла, про що вони говорять.
— Що ви збираєтеся робити?
Шу-Шу підвела на неї жовті очі.
— Колись панич подарував нам частину своєї тіні. Завдяки їй ми отримали сили й можливість ставати схожими на людей.
— І що?
— Ми можемо повернути її.
Килина завмерла.
— Але тоді ви…
— Станемо звичайними зміями, — закінчила Зісі.
Шаас підійшов до Перла й обережно торкнувся його руки.
— Панич урятував нас, коли ми були маленькими. Тепер наша черга.
Шу-Шу взяла Зісі за руку, та простягнула другу Шаасу.
Малий востаннє глянув на Килину.
— Тільки ти його не залишай, добре?
Килина не встигла відповісти.
Змійки заплющили очі. Із-під їхніх ніг почали виповзати три маленькі чорні тіні. Вони рухалися незалежно від своїх господарів, звиваючись, наче живі змії. Повільно тіні потягнулися до Перла, переплітаючись між собою.
Килина відчула, як повітря навколо потеплішало.
Три тіні торкнулися тіла дракона й почали зливатися з його власною. Змійки здригнулися.
Їхні дитячі постаті почали зменшуватися. Руки перетворювалися на маленькі зміїні тіла, ноги зникали, а замість одягу зʼявлялася чорна луска.
За кілька митей на траві залишилися дві маленькі гадюки й один вужик. Звичайні змії.
Килина дивилася на них, не вірячи власним очам.
— Шаас?..
Маленький вужик підняв голову.
Вона простягнула до нього руку, але раптом відчула рух на своїх колінах.
Перл глибоко вдихнув.Килина різко повернула голову.
— Перле?!
Його груди піднялися.
Потім ще раз.
Кров під притиснутою тканиною перестала так швидко просочуватися назовні. Бліді щоки поступово набували кольору. Перл тихо застогнав і поворухнувся.
— Перле!
Він повільно розплющив очі.
Кілька секунд дивився на Килину, наче не розумів, де знаходиться.
— Ки… лина?..
Вона засміялася крізь сльози.
— Так! Я тут!
Килина нахилилася й обережно притиснулася чолом до його чола.
— Живий… Боже, ти живий!
Перл спробував підвести руку, але сил ще не мав.
Килина схлипнула й усміхнулася одночасно.
— Лежи! Навіть не думай вставати!
Він ледь помітно всміхнувся.
Килина озирнулася. Троє маленьких змій сиділи зовсім поруч на траві. Вона обережно простягнула до них долоню.
— Дякую вам…
Голос знову затремтів.
— Ви навіть не уявляєте, що зробили.
Вужик підповз ближче й торкнувся носиком її пальця. Килина усміхнулася крізь сльози.
— Ви найкращі слуги, яких тільки міг мати дракон.
Вона обережно погладила його по маленькій голівці.
— Найкращі у світі.
І раптом чорна луска вужика блиснула.
Килина завмерла. Спочатку їй здалося, що це просто сонячний промінь. Але ні.
Від голови до самого кінчика хвоста його луска почала змінювати колір. Чорний повільно поступався золотому. Поруч те саме відбувалося з двома гадюками. Їхні маленькі тіла засяяли теплим світлом.
Килина широко розплющила очі.
— Що?..
За кілька секунд перед нею сиділи вже три золоті змії.
Дві гадюки й один маленький вужик.
Їхня луска виблискувала на сонці справжнім золотом.
Одна з гадюк здивовано покрутилася навколо себе, розглядаючи власний хвіст. Друга підняла голову, наче теж не розуміла, що сталося. А вужик радісно закрутився між ними.
Перл, який усе ще лежав на колінах Килини, повільно повернув голову.
Побачивши змійок, він завмер.
Його золоті очі широко розкрилися.
— Золоті… змії?.. — ледь чутно прошепотів він.
Килина подивилася на нього.
— Це добре?
Перл кілька секунд мовчав.
Потім на його обличчі зʼявилася слабка, але справжня усмішка.
— Дуже…
Він із зусиллям простягнув руку до трьох маленьких створінь.
Золотий вужик першим підповз до його долоні. А за ним і обидві гадюки. Перл заплющив очі.
Він стільки років обіцяв змійкам, що колись вони стануть золотими.
— Тепер вони не змії, а самостійні міфічні істоти, — тихо промовив Перл.