Roni Kotwas

книжки та авторські історії

Налаштування читання

Місце читання та налаштування зберігаються в цьому браузері.

Розділ 4

Після того Килина не бачила Перла цілий тиждень.
Від Шааса вона дізналася, що подібну зустріч він провів із кожною з бранок. Кожна дівчина — на день, так? Килина стала Суботою.
Якими були вечори з іншими дівчатами, вона не знала. Вона навіть не знала, як вони виглядають. Прокручуючи в голові зустріч із Драконом, могла тільки уявляти, через що пройшли інші.
За ці дні Шаас пояснив їй правила, яких вона мала дотримуватися. Виявляється, бранкам можна було залишати кімнату, але це радше привілей, ніж даність.
Через вузькі віконця Килина могла бачити частину старого зарослого саду, але лише невеличкий його шматок.
Ще вона відкрила для себе, що їжа в храмі була досить пісною та зовсім сумною. Варені овочі, запечене м’ясо та звичайні фрукти не викликали захоплення.
Вона сумно згадувала мамин борщ і свіжий хліб, яких їй так бракувало.
Цілими днями Килина нудьгувала, просто не знала, куди подіти руки. Тому попросила у змійок ніж і кілька невеличких дерев’яних брусків.
Із них вона вирізала кілька іграшок: котика, зайчика та рибку.
Іграшки Килина віддала Шаасу, але через якийсь час він повернувся розплаканий.
Виявилося, що його брати забрали в нього забавки.
Килина заспокоїла його, як змогла, і пообіцяла вирізати для нього ще.
Зранку в суботу Шаас почав підготовку до вечора. Шу-Шу прийшла в обід, аби проконтролювати та впевнитися, що все йде добре.
— Пані Килино. У вас чудова динаміка, за цей тиждень панич згадував про вас разів з п’ять, і тільки два з них — у негативному руслі, — заявила вона ледь не з порогу.
Килина сиділа за столом, поїдаючи варену моркву та жуючи тверду запечену качку. Шаас сидів обік неї, тримаючи в руках м’ясо й задоволено гойдаючи ногами.
Кожум’яка навіть не підняла голови.
Подумаєш, радість яка…
Шу-Шу весело розкладала нову сукню на ліжку.
— Давно хотіла запитати тебе, Шу-Шу, чому сукні в цій кімнаті мені впору? Це якась магічна скринька?
— Тому що ви в Сапфіровій кімнаті.
Килина вигнула світлу брову. Така відповідь нічого не пояснювала, тому явно її не влаштувала.
Змійка помітила цей погляд на собі, розправила складочку на сукні та обернулася до дівчини.
— Цей храм — величезний прихисток для драконів. Під час шлюбного сезону молоді дракони прилітали сюди, аби затвердити пару. Самиці драконів оселялися в західному крилі. Ці жінки самі по собі були високі, але найвищу традиційно заселяли в Сапфірову кімнату. Вірили, що так шлюбний сезон пройде вдало, тому все, що тут є, максимально комфортне для жінки вашого зросту.
Традиція…
Килина й знати не знала, що у драконів є щось подібне. Хоча чому б і ні? Логічно, що такі розумні істоти у щось вірили й дотримувалися якоїсь обрядовості. Якщо так подумати, то храм — це все одно що дерев’яна церква або ж ті самі жертовники старовірів, які вона колись бачила в лісі.
Змійки заходилися наводити Килині красу. Допомогли вмитися, причесатися.
Шу-Шу принесла якісь гарні, мініатюрні срібні шкатулочки. Вона пояснила, що це спеціальні порошки для обличчя, щоб підкреслити його переваги та зробити гарнішим, та заходилася пензликом із котячої шерсті наносити їх на її обличчя.
Відчуття було дивним…
Колись мама наряджала хату на свято зимового сонцестояння: прикрашала колосками, стрічками, рушниками та засушеними квітами.
Кожум’яка відчувала себе, як та хата на свято.
Хоча її наряджали для чоловіка, якого вона хотіла б побити.
Шаас наніс на шкіру її рук приємну пахучу олійку. Увесь тиждень він змушував дівчину добре вимиватися та приносив різноманітні олії, щоб прибрати з її тіла дивний запах родинного ремесла, і нарешті йому вдалося підібрати вдалий варіант.
Її запах і надалі залишався грубим, але тепер уже не був різким. На думку Шааса, запах мигдалю з нотами кориці чудово підходив до її простоти й водночас робив її благороднішою.
— Тепер ви пахнете так, що вас хочеться з’їсти, — хихикнув хлопчик.
Килині жарт не сподобався, але вона вирішила підіграти.
— Ти теж тепер так пахнеш. Можу відкусити від тебе шматочок? — вона грайливо зобразила «кусаня» біля щоки змія, м’яко посміхаючись.
— Якщо Килина мене з’їсть, то хто буде їй допомагати? — малеча надула щоки.
Дівчина не втрималася й легенько щипнула його за щічку.
— А й справді, де я знайду такого вправного помічника?
Шаас радісно притиснувся до неї.
Шу-Шу, дивлячись на них, стиснула губи. Зазвичай змійки обіймалися тільки з Перлом, а тут досить плаксивий Шаас сам тулиться до цієї жінки.
— Добре, досить, — перервала їх вона, взявши Шааса за руку. — Ми пішли, а ви, пані Килино, чекайте. Скоро по вас прийдемо.
Килина дочекалася, поки змійки підуть. Вона підійшла до дверей і уважно подивилася, як замикається замок.
Повернувшись до свого ліжка, дістала з-під перин листок паперу, на якому вже встигла за цей тиждень накидати приблизну схему замка.
Це погано.
Механізм замикався ззовні, тобто зсередини його не відімкнути. Звичайно, можна спробувати зламати, але, судячи з усього, він просто заблокується, і тоді все одно доведеться чекати, поки хтось не полагодить його з іншого боку дверей.
Напевно, усі двері бранок мають подібний замок. Якщо так, то звільнити їх буде просто. От тільки як звільнити себе? А головне — як покинути це місце?
Вона незадоволено порвала лист і викинула його у вікно.
Звичайно, можна було б приспати пильність Шааса, але він може здійняти галас, і тоді її спіймають ще раніше, ніж вона встигне когось звільнити. Та й їй не дуже-то хотілося обманювати цього милого хлопчика.
Треба придумати щось інше…
Змійки говорили, що можливість залишати кімнату є. Схоже, доведеться добре проводити час із драконом, аби отримати цей привілей.
Килина скривилася.
З одного боку, це звучало як план, адже ні в кого не з’явиться зайвих питань, якщо сам Перл дозволить їй вільно пересуватися.
Але з іншого боку, їй доведеться сильно постаратися.
І що саме вона мусить робити?
Перл шукає серед бранок собі пару, то виходить…
Треба його зваблювати?
Обличчя почало горіти від ніяковості.
Вона гадки не мала, як це робити. Початок свого дівоцтва проводила в майстерні за шкурами, кілька разів ходила на вечірні забави біля вогнища, але завжди почувалася зайвою. Хлопці обирали собі гарненьких дівчат, а до неї боялися підійти.
Сама ж вона ніколи не брала ініціативу. Це було їй не потрібно, адже жоден із них їй не подобався. Так і дотягнула до дев’ятнадцяти.
Килина підійшла до мідного дзеркала й спробувала повторити кокетливий вираз обличчя, який бачила в інших дівчат.
Але вже за мить їй стало ніяково, і вона просто накрила дзеркало шовковою серветкою.
— Яка ж маячня! Чому мені це прийшло в голову? — вона пальцями потріпала своє коротке волосся.
Двері відчинилися. Шаас повернувся з невеликим кулоном.
— Уже пора.
Дорогою до кімнати Перла вони йшли мовчки. Килина нишком роздивлялася навколо, намагаючись запам’ятати цей коридор. Ним уперше її вели до великої мармурової зали, але зараз вони прямували до східного крила.
Підлога була всипана різноманітними монетами — незрозуміло якого часу й країни. Килині здавалося дивним топтати гроші, але, схоже, змійок це абсолютно не бентежило.
Стіни коридорів прикрашали великі фрески, які поєднували в собі оздоблення окремих елементів напівдорогоцінним камінням. На них були зображені різноманітні дракони, але розгледіти їх уважніше не було часу.
Вони зупинилися біля великих дверей, де вже стояли Шу-Шу й ще кілька дівчаток-змійок із підносами в руках. Вони з цікавістю дивилися на неї своїми жовтими оченятами.
Килина привітно всміхнулася, а малеча почала щось тихенько шипіти між собою. Шу-Шу суворо глянула на них, змушуючи одним поглядом замовкнути.
Вона відчинила двері та доповіла, що Килина вже прибула.
Шаас злегка підштовхнув її до входу. Кожум’яка покірно зайшла до кімнати, і двері за нею зачинилися.
Цього разу змійки не пішли з нею, через що Килина трохи розгублено почала роздивлятися кімнату.
Покої Перла нічим не поступалися тим, у яких жила вона. Вони були так само просторі й світлі, у біло-кремових відтінках. Подекуди переливався перламутр, а начищені до блиску золоті елементи декору сяяли в світлі.
Перл сидів на величезних подушках біля низького читального столика, склавши ноги «по-турецьки» й тримаючи в руках якусь книгу. Він навіть не глянув на Килину, а лише промовив:
— Не стій у дверях, проходь та сідай навпроти.
Ти ба, який важний. Запрошує її, навіть не дивлячись. Що за нахабна зверхність?
Вона неохоче підійшла до столика й усілася на подушку навпроти чоловіка.
— Ну то що, Кожум’яко, як пройшов цей тиждень? — він нарешті відклав книгу, натягнувши дружню усмішку, й уважно розглядав її обличчя золотими очима. — Чув, що ти вела себе тихенько. Яка молодчинка.
— А я бачу, у вас нарешті спав синець з обличчя, — фальшиво посміхнулася вона у відповідь.
Дракон хмикнув, пробігаючись очима по її вигляду.
— Це ж треба, якщо відмити від тухлого смороду й гарно вдягнути, ти виглядаєш досить пристойно.
Килина трохи підтиснула вуста, але усмішки не послаблювала.
— Слава Богу, що від удару ви не втратили зір, інакше я не дістала б такого чудового компліменту.
Перл зціпив зуби. Вона починала виводити його з себе, натомість Килина продовжувала усміхатися, дивлячись на нього з викликом.
Незручну атмосферу розрядила Шу-Шу, яка зайшла й оголосила, що час вечеряти.
Перл краєм ока глянув на змійку та коротко кивнув. До кімнати почали вносити тарелі з їжею, накриваючи обідній стіл.
Чоловік підвівся, поправив сорочку й підійшов до Килини, простягаючи їй руку, аби допомогти встати та запросити поїсти.
Килина уважно стежила за його рухами та не стала відмовлятися. Вона взялася за його руку й підвелася.
Не відпускаючи, він провів Килину до обіднього столу та посадив у крісло, а потім сів на своє місце.
Змійки поспіхом покинули їх.
— Не буду приховувати, ти жахливо дратуюча людина, — заявив він, узявши до рук прибори.
— Я від вас також не в захваті.
Перл усміхнувся. Він наче чекав на цю відповідь.
Так, вона його дратувала, але водночас це його веселило.
— І знаєте що? У вас жахлива їжа. Вона настільки пісна, що навіть найсвятіший монах не став би її їсти, — зненацька видала Килина, незадоволено наколюючи шматок м’яса на виделку.
— А?
— У людських байках говориться, що дракони їдять сире м’ясо, але я бачу, що ви його запікаєте й навіть їсте овочі. Тоді чому для вас така проблема посолити? Додати спеції та різноманіття в харчовий раціон?
— Посолити? — Перл розгубився, адже ця розмова почалася спонтанно, і він абсолютно не був готовий почути критику з приводу їжі.
— Так! У вас стільки скарбів у храмі, а солі немає?
— Я… я не стежу за кухнею, цим займаються змійки. Мені байдуже, що їсти…
— Ну а мені — ні! І, напевно, іншим дівчатам також. Знаєте, люди люблять смачно поїсти, від цього й настрій піднімається. Від борщу, наприклад, чи пиріжків, — вона захоплено почала називати страви.
Перл мовчки її слухав, і вираз його обличчя змінився на помітно сумний.
— Я давно не їв людських страв і не бажаю повертатися до них, — не дуже голосно промовив він.
Килина замовкла.
Їй хотілося заговорити йому зуби, але вона зрозуміла, що розмова зайшла кудись не туди, і, судячи з вигляду Перла, ставити зайві питання не варто.
Вона мовчки продовжила їсти.
Це мовчання супроводжувало всю трапезу, аж поки сама Килина не вирішила його порушити. Вона відклала виделку.
— І що далі?
Перл нахилив голову набік.
— Є у мене хороша ідея. Як щодо того, щоб прислужити мені?
Килина зблідла.
— Це обов’язково?
— Так.
— Я не знаю, що потрібно робити.
— Ну… спочатку допомогти мені з малюванням, потім допомогти приготуватися на ніч.
— А-а-а! Таке служіння! — у дівчини від серця відлягло.
— А яке ще спало тобі на думку? — Перл припідняв брову зі знущальною усмішкою.
Килина підскочила з місця.
— Малювати так малювати! Я в цьому ніц не тямлю, але допоможу чим зможу, — голосно заявила вона, повністю ігноруючи питання.
Перл не стримав сміху. Дражнити її виявилося ще веселіше.
Він підвівся й поманив рукою, ніби натякаючи йти за ним. Килина здвинула брови, але все ж пішла.
Вони вийшли з його покоїв і попрямували вглиб коридору. Хвилювання в грудях Килини наростало. Ця частина коридору була темною та пустуватою, на підлозі не було монет, а стіни були білими.
Можливо, він хоче зробити їй боляче, а вивів тому, що не хотів безладу в покоях?
У якийсь момент дракон зупинився. На підлозі лежали камінці, які випромінювали світло. Кожум’яка підняла голову й побачила, що вони зупинилися біля великої фрески, яка явно була не закінчена.
Дракон вказав на скриньку, що стояла під стіною біля невеличкої дерев’яної драбини.
— Будеш подавати мені фарби та змішувати їх.
Килина кивнула. Вона підібрала спідниці, присіла та зі скрипом відкрила скриньку.
Всередині були невеличкі флакони з фарбами, мисочки та пензлики, трохи хаотично розкидані. Розклавши їх для зручності, дівчина заходилася подавати йому все, на що він тицяв пальцем.
З-під його руки з’являлися цікаві візерунки, які складалися в сюжет якоїсь драконячої битви.
У якийсь момент Килині здалося, що його зосереджене обличчя почало виглядати напрочуд привабливо.
Ці золоті очі й задумливий вигляд, кінчики пальців, які тримали пензлик, старанно вимальовуючи деталі…
Дівчина завмерла.
Хто б міг подумати, що навіть така вредна істота за цікавою справою може виглядати так?
Вона швидко заплющила очі, опустила голову й злегка похитала нею.
Ні, Килино! Він жахливий! Як би гарно він не малював, це не скасовує того факту, що він викрав дівчат та тримає їх проти волі! Нехай зараз виглядає мило, він може розігрівати метал однією рукою та керувати вогнем!
— Про що замислилася? — м’який шовковистий голос витягнув її з роздумів, змушуючи розплющити очі.
— Ем… ви самі намалювали всі ті фрески в коридорі?
— Ні, мені б і життя не вистачило стільки намалювати. Це роботи попередніх доглядачів храму, — відповів він, віддавши пензлик їй у руки.
Перл установив драбину та, забравшись на неї, попросив подати інший пензлик і фарбу.
— Що ви малюєте?
— Це ілюстрація старого драконячого завіту, пісня про великий бій на виживання, день, коли самці драконів зійшлися в смертельній боротьбі за право продовження свого роду.
Килина придивилася. Дійсно, це було велике хмарне небо й різноманітні дракони, що змішувалися в крові та вогні.
— Ви теж брали участь у цій битві?
Перл усміхнувся.
— Я не настільки старий. У ті часи ще навіть батька мого не існувало.
— Ого, то виходить, що це й справді було давно. До речі, тут стільки намальованих драконів, тоді чому в цьому храмі ви один?
Рука чоловіка здригнулася та завмерла. Він дивився на мазок фарби, який щойно наніс.
— Пані Килино… — його голос став беземоційним та сухим. — Уже доволі пізно, думаю, на сьогодні досить. Я покличу Шааса, вертайтесь у Сапфірові покої.